"Хiба ревуть воли, як ясла повнi?" Панас Мирний (повне)

Жив-жив!

(Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, У злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою... Забереться, було, у бур'яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори - ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він -"виродок"; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками, у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку..І росло лихо в його серці - і виростало до гарячої відплати.котра ни зна ні впину, ні заборони. Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякав-ся/Ю_бог, ні люди не страшні йому... Бог страшний злому, Чіпка дума, що якщо він добрий, а лихі люди його дратують-...

Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю:
- Чи не найняти б нам Чіпку хоч за харч служити?
- Я вже й сама думаю,- каже Оришка.- Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його... І з дітьми він не поводиться, як другі,- усе самотою, усе собі дома...
- Що ж його на світі робити? - журливо одказує Мотря.- Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з голоду не мремо... Якби його найняти,- хоч би менше з'їжі... все б таки хоч на одежину зосталося!
- Як зна"ш, дочко.
Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла.
Богатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
- А збирайся лишень, Чіпко, на завтра у найми,- каже, вернувшись увечері, Мотря.- Годі дома сидіти та хліб переводити-пора й самому заробити!
Чіпка- руками й ногами! Та вже Оришка - давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Прийняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулася Мотря додому рада та весела.
- А що, дочко? - стріва її Оришка.
- Зоставила... Коли б то шанувався!
- А може, звикне... Дай-то боже! - потіша й молиться Оришка.
Зостався Чіпка у Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує - як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: "Піди, Чіпко, загороду почисть". А Чіпка піде на тік, забереться у ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати...
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка,-узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка... та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець... Добре, що люди побачили - залили.
Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника Мотря плаче,- уже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бу-ва, не позивав Бородай... Оришка умовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому у рот води налито... Так і зостався дома зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матір'ю.
- Найняти б Чіпку?
- То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяїна - і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.
Дід Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще за-хорував до того,- так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота та й загадався... "Куди його?!" До роду - близького нікого, а далекий - у панській роботі... Прийшлося Уласові - хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку у царині та й наставила чабаном.
До його ото став Чіпка підпасичем. І - диво! згодився відразу... Робота прийшлася йому по душі.
- Устане він рано, ще до сонця, набере хліба у торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде у царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда усе ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положив на них голову... Дріма ранком.
- Лиско! - гука Чіпка.
Лиско підведе, нехотя, голову, подивиться на Чіпку - і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло... Тобто: "рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!"
Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини - починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.
Ось приходить і другий підпасич - Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще й порвана; штаненята - саме ґноття висить на очкурі - позасукувані аж за коліна.
Грицько - козачий син, сирота. -Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці - вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв йо,го-до себе в поміч коло отари.
Сідає й Грицько коло Чіпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарі - чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом...
От рипнули двері - показався дід на порозі.
- Уже ви, хлопці, тута?
- Тута.
- А що ж це овець так мало?
- Згонять.
- А ви снідаєте?
- Снідаємо.
- Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!
Іде дід у присінки; набира води кухоль - умивається...
Тим часом - світ, як день, тільки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь східень палко-рожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою... Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче у огні,- замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи,- так земля дожидає ясного сонця... і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець - ро-темніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець - убір заясніє, усміхається..,
Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом'яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита - на случай негоди; у руці - малахай.
- А що, хлопці, будемо рушати! - каже дід.
Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.