вони їхали на північ, туди, де холодніше, де дощова осінь.
дощу їм не вистачало як чогось життєво необхідного. за літо наповнені гарячим повітрям, дорогою вони нарешті могли випустити його з легень і вже там, на своїй півночі, знову вдихнути запах після дощу. не той п'янкий, коли гарячі краплі буквально за миті висихають на розпеченому асфальті, а саме холодний, той, що дрижаками залишається під шкірою і часом /дуже рідко/ навіть стає приводом виникнення в далеких закутках їхньої свідомості чисто людського бажання грітися обіймами.
вони їхали на північ, туди, де їм завжди було комфортно між сивих туманів, холодного вологого повітря та химерного шелесту блідо-жовтого листя під масивним 'дубовим' взуттям.
вони їхали на північ із поцілованого сонцем півдня.
вони їхали на північ, залишаючи десь там поцілованих сонцем /і ними самими/ людей.
