Зведений брат Люцифера

Частина без назви 3

Університет він закінчив у шістнадцять. Докторській ступінь і свою власну лабораторію отримав у двадцять. Мабуть, кращу на планеті. Його обличчя часто дивилося з обкладинок наукових журналів, та й ненаукових також. Він любив славу, і вона любила його: геній, красень, майбутнє вільної Лелеки. Та не всі були згодні з тим, що вона вільна.

Перші бомбардувальники нанесли удари по містам, коли йому було двадцять два. Вони не відповідали на виклики, не мали розпізнавальних кодів або навіть знаків на корпусах, та всі знали, що то кляті імперці, які не можуть простити Лелеці відокремлення і прагнення свободи. Війна йшла довго, кораблі виринали зі стрибку, скидали свій смертоносний вантаж і зникали. Іноді вдавалося когось з них підбити, та помститися не могли: свого військового флоту Лелека не мала, а Земна Конгрегація висловлювала багато занепокоєння, але нічого не робила. От тоді він і пішов до міністра оборони. План був безумним. Та й що міг запропонувати військовим астрофізик? Та він запропонував. Ідея, яка обговорювалася майже рік. І справа була не тільки у питанні, чи можливо побудувати такий пристрій, але й у тому, чи існує моральне виправдання для того, щоб його використати, якщо він дійсно можливий. Але попіл на місці Славутича, попіл семи мільйонів його мешканців, став вирішальним аргументом.

«Люцифера» завершили, коли Оресту виповнилося двадцять дев'ять. Півроку «Чумак» – малий корабель з імпульсним двигуном – непомітно повз від точки виходу до місця запуску таємної зброї. І ще півроку відповзав, щоб не потрапити під його дію. А бомби продовжували сипатись на планету. Лелечани вгризалися в землю, будували заводи і підземні сховища. Згодом, все це їм знадобилося з іншої причини.

Рівно у зазначений час «Чумак» передав, що все вдалося. Святкували тоді тиждень. Не одразу, бо самі не повірили, але коли за шість місяців жоден з бомбардувальників не з'явився на орбіті, стало зрозуміло, що справу зроблено. Орест отримав все, що людина могла тільки бажати. Гроші, славу, навіть кохану. І в цьому вирі радості якось непоміченим залишилося те, що «Чумак» так і не з'явився вдома. А Орест помітив. Казали, що мабуть їм не пощастило, нарвалися на патруль, померли героїчно, та он їм пам'ятник вже планують ставити. Але Орест не вірив. Він сів за розрахунки, моделював, перевіряв, аж поки не зробив одне припущення, яке ніхто не міг навіть уявити. І тоді його серце зупинилося. Такого страху він не відчував ніколи.

Ні, він не побіг до президента, не сказав міністру науки. Він взяв всі гроші, що мав, зробив собі пластичну операцію – буцімто втомився від слави, і поїхав у розважальний тур. Він підробив документи, і влаштував авіакатастрофу над океаном. «Воскрес» під чужим ім'ям, закупив продуктів, та побудував свій власний бункер. Даремно.

Від Лелеки до центральної зірки Імперії чотири світлових роки. Тож це сталося через чотири роки після того, як ввімкнувся «Люцифер»: сонце Лелеки погасло. Орест чекав цього дня. Знав про його невблаганний наступ. Знав, і боявся. І коли вчені всього світу збиралися для пошуку рішення, він не з'явився. Він ховався. Боявся, що його зроблять винним. Боявся, що вб'ють, розіпнуть від люті і ненависті – завжди боявся. І він не прийшов. Спалив всі свої розрахунки, знищив всі сліди і сховався у бункері. Та Марта не хотіла такого життя. Не хотіла старіти на самоті і поволі втрачати розум. Тому вони поїхали в Трипілля – велике місто, а може й найбільше, після загибелі Славутича. Три роки потому, вранці, він знайшов на подушці невеличкого аркуша з десятком слів, написаних нервовим мартиним почерком, і більше її не бачив. Тільки крізь віконце саркофагу.

Зорі над головою повільно оберталися. Одна мигнула і зникла. Талаба. Чотирнадцять світлових років звідси. Точно, як у розрахунку. Чому вони тоді вирішили, що дія пристрою обмежиться лише однією зорею? Чому? Але ж протилежне здавалося божевіллям! «Люцифер» – якою дотепною здавалася тоді ця назва – жарт над ворогом. Дуже смішний жарт. «Той, хто несе світло». І Диявол. Але насправді, це він, Орест, і є Люцифер. Ні, не Люцифер – гірше, набагато гірше, адже той, хоч і палав пекельним вогнем, все ж ніс світло, а він – забрав. Він – брат Люцифера. Злий, зведений брат.

Датчик запасу повітря несамовито заверещав. Орест налякано вдихнув. Ще, ще раз! Ще! Ну хоч раз! Легені розривалися від болю але повітря більше не було.

На галявині з утрамбованого замерзлого кисню люто смикалася людина у скафандрі, одинокий промінь її налобного ліхтаря миготів у темряві, наче зірка, що впала на темну холодну планету, і вмирає у муках від того, що втратила небо.

«Жити! Боже, я хочу жити! Як страшно! Боже... А... А-аа... х-х...»

Лютий 2018. Київ.