Дід Михайло поставив перед Олексієм миску з варениками, пиріжки та глечик яблучного компоту. Побажав смачного, і вийшов надвір. Олексій зніяковілий від такого щедрого частування,з полегшенням видихнув коли залишився на самоті, і з великим запалом, почав спустошувати її. Адже, за цілий день шляху і поневірянь, сильно втомився та зголоднів.
Швидко набивши живіт, юнак відкинувсь на спинку стільця й дрібними ковтками, допивав кружку компоту. Не знаючи, що робити далі, він почав роззиратись довкола. Його погляд спинивсь на великій незамкненій скрині, що стояла біля ліжка. Олексій чув, що люди в таких місцях зберігають свої найцінніші речі. І йому стало цікаво, що ж там зберігає чарівник. Уява почала малювати: магічний посох, талісмани або книги, де записані таємні знання, можливо, навіть, якийсь плащ невидимка.
Витримавши на місці декілька секунд, Олексій все таки здавсь перед своєю допитливістю і обережно на носочках, попрямував до ліжка. Коли спітнілі долоні хлопця схопились за краї, його серце сильно забилось, очікуючи вгледіти щось неймовірне. І ось, із потужним видихом він підняв догори кришку, й від побаченого в нього різко змінивсь вираз обличчя. Перед ним в скрині, оббитій по внутрішніх стінках дорогою тканиною, лежала лійка, котрою підливають квіти, ножиці для підрізання гілля молодим деревам, мішок, набитий якимось кормом для тварин і багато іншого, що пригодиться для того, аби доглядати та покращувати світ.
З певним розчаруванням, Олексій вернувся на місце.
Вже, через кілька хвилин до хатини зайшов чарівник, в руках тримаючи дві збиті з дерева годівниці. Поставивши їх в кут кімнати, сів на лавку та впершись об стіну, закрив повіки, немов би відпочиваючи, після важкої роботи.
- Як тебе хлопче звати? – не розплющуючи очей спитав старий.
- Олексій. – швидко відповів юнак, одразу додавши. – Дякую за вечерю, як я можу вам віддячити? Просто, я нічого не можу дати взамін.
- Завтра підеш зі мною в ліс, і попрацюєш день біля мене помічником, тим самим відплатиш і за завтрашній сніданок та вечерю.
- Я з радістю допоможу вам. – Повеселів на обличчі Олексій, зрозумівши, що і завтра не залишиться голодним.
- То ти мене шукав? – Досі не відкриваючи очей, продовжував далі розпитувати чоловік.
- Так.
- І яка справа тебе привела до мене?
- Мені в одному поселенні підказали, що ви - Олексій затнувсь, не знаючи, яке підібрати слово, боячись вимовити «чарівник», припускаючи, що це може образити чоловіка. – ... Дуже розумна людина і знаєте шлях до скарбів, що своєю величчю затьмарять королівства.
Дід Михайло, відкрив очі і подивився на свого юного гостя. Його обличчя із спокійного виразу, розтягнулось в щирій посмішці.
- Так і сказали: «Скарби, що своєю величчю затьмарять королівства»?
Олексій ствердно кивнув.
- Понабираються же слів. – обличчя діда Михайла знову набрало спокійних рис, і замість того, щоб закрити повіки, став пильно приглядатись до хлопця.
- Мене що обманули? – Засувавсь на місці Олексій, опустивши очі до долу, не так як від сорому, як від пильного погляду чарівника.
- Ні не обманули, але той скарб відомий всім, і шлях до нього відкритий кожному.
- Всім? – розчаровано повторив хлопець, піднявши погляд. – Можливо ви мене не правильно зрозуміли. Я готовий цілий рік у вас за кілька скибок хліба в день працювати, аби лише, ви вказали шлях до тих скарбів.
Запала мовчанка. Старий, наче, задумавсь.
- Гаразд, завтра, мені допоможеш в лісі, переночуєш і на післязавтра вирушиш, а початковий шлях я тобі вкажу.
Радий, що чарівник готовий легко поділитись такою цінною інформацію, Олексій, спочатку не повірив у своє щастя. Та дід Михайло не хотів більше продовжувати розмову, встав, і почав розстелювати на підлозі постіль для гостя. На котрій, Олексій, ситий та задоволений міцно заснув.
Y
