Коли дід Михайло і Олексій повернулись, то першою справою вони ситно повечеряли. Опісля, чарівник пішов і відрами з річечки набрав у велику бочку води, вкинув в неї помелених трав, й тихо ледь чутно, промовляв якесь закляття. Побачивши, що хлопець округлив очі, і дещо боявсь лізти митись в бочку, він пояснив, що ці трави добре очищують тіло, і придають йому сили та здоров'я. Що перед довгим і важким шляхом, який лежить попереду, потрібно скинути з себе пилюку минулих.
Ретельно помившись, Олексій надягнув нову одіж та взуття, котре йому дав господар, а все старе одразу було спалене у високому багатті розпаленому недалечко від хатини, на безпечній відстані від краю лісу. Тоді, вони двоє сіли біля полум'я і мовчки дивились на його високі оранжеві язики, що тягнулись верх, до неба. Олексій зачарований красою та спокоєм ночі, вже, майже, засинав, коли дід Михайло голосом, наче це шелестіло листя на дереві, порушив тишу.
- Завтра зі сходом сонця підеш в ліс, будеш йти головною дорогою, доки не натрапиш на величезну гору, що своїм вершечком дістає неба. Тоді сміливо, без сумніву ступай на неї і покори її. А на вершечку тебе чекає скарб, настільки цінний, що й не описати словами.
Вражений Олексій, обернувсь і подививсь на ліс, невпевнено мовивши.
- Але ж якщо гора дістає неба, то ми б її звідси бачили...
- Роби так як я тобі кажу. - перебив чарівник юнака, опісля додавши. - І будь зосередженим та дивись не пропусти коли світ сам захоче тобі дати підказку.
Зніяковілий Олексій тільки пожав плечима, нічого не зрозумівши та знову спинивши сонний погляд на грайливому полум'ї.
