Виписавшись зі шпиталю я миттю поїхав до хлопців бо бій був важкий і я досі не знаю про подальшу долю свого підрозділу.
Втрата... я вже боюсь цього слова, це слово завдає нестерпний біль моєму, та не тільки моєму, серцю. Втрата - це не сухі факти по новинам, це не суха статистика. Втрата - це біль та повне усвідомлення теперішнього часу. Коли довго знаходишся на війні , то страх зникає і це погано. Страх допомагає вижити. Коли зникає страх - зникає інстинкт виживання і ці "втрати" дають жорстке усвідомлення:" гей, хлопчик, я загинув, мене вже немає, прокинься, це сурова реальність, бережись і бережи побратимів!". Через ті причини я рвуся до хлопців, я втомився від тих втрат, я втомився відчувати ту біль, я переживаю за них як за себе...
Мене забрала наша "таблетка " яка саме й мандрувала на наші позиції. Поспілкувавшись з медсистрою я заспокоївся, бо тяжких втрат ніхто не зазнав.
Дорога була довга та важка бо самої "дороги" зовсім не було. В середині машини нас кидало з боку на бік від чого моє плече знову почало нестерпно нити.
-чуєш, сильно болить ?- спитала мене медсистричка з неспокійними очима.
-ні, все добре, дякую. Розкажи мені краще щось цікаве про життя, я багато чого пропустив.
Почався діалог завдяки якому дорога швидко минула. Взявши свій рюкзак я побіг до бліндажу.
Всередині як завжди Док когось перевіряв, життя минало як зазвичай. Хлопці ,побачивши мене, кинулися обіймати та я встиг ухилитися бо плече ще боліло.
Втопивши з хлопцями чаю я почав збирати речі. А що мені брати? В мене нічого крім форми й нема... ну то й добре, мало речей - легко мандрувати, кому потрібні зайві речі? Де рюкзак кину - там і дім і це, я вам скажу, дуже добра звичка. Попрощавшись з хлопцями, доповівши командиру я рушив геть з війни. Мене чекає дім, мене чекає мати, а стара хвойда Війна хай недовго відпочинить від мене.
***
Доїхавши до першого населеного пункту в якому більше нема війни я знайшов автовокзал та рушив до каси. Речей в мене хоч не багато та плече боліло і ця біль вже захопила усю руку, кожен рух завдавав болю.
На касі сиділа гладка жінка з жахливим характером і її очі запалали огидою до мене, побачивши в моїх руках УБД та почувши моє замовлення на білет до Харкова. Та мені байдуже, я вже звик. Я вже багато разів бачив таких людей, котрі живуть на нашій землі і при цьому підтримують "русский мир". Водії, касирши, прохожі, медики - всі вони ненавидять українських військових, бо ми руйнуємо їх надії на "русскую весну". Та мені байдуже на їх думку, я мовчки буду робити те, що роблю. Я мовчки буду й далі брати автомат до рук та захищати свою батьківщину.
Замовивши білет до Харкова я пішов чекати автобус.
На платформах в очікуванні автобусів багато людей, в їх очах можна побачити смуток та біль від втрат, яких вони зазнали. Хтось втратив дім, хтось рідного. Всі вони тікають від війни до мирного неба. Та в той же час в них можна побачити таку ж саму звичку та втому до війни, вона живе навколо них, а вони її навіть вже й не помічають. Дивно все таки війна залишає слід в кожному з нас...Дивно все це й моторошно...
