Прокляття Андервуд

2

Ранкову тишу пронизав набридливий звук будильника. Кеті натиснула кнопку, щоб повернути тишу в її кімнатку. За вікном чувся гул двигунів автомобілів, потріскування камінчиків під колесами вантажівок і чоботами солдатів. Десь далеко чувся металічний стукіт і гучні розмови звичайних чоловіків. Інколи усі ці звуки повертали дівчину в ті часи, коли вона прокидалася в своїй кімнаті в місті. Вона була готова віддати все, щоб повернути себе в ті дні. Кеті скучила за щебетанням пташок за вікном і ледве чутні звуки автомобільного гудка, коли хтось нетерплячий не міг стримати гнів на перехрестку десь далеко. Дівчина давно вже не чула співу пташок. Усі звірі покинули це прокляте місце, залишаючи людей сам на сам зі своїми ворогами. З часів появлення тих тварюк в нашому світі навіть пташки бояться пролітати над цим мертвим містом.
Нарешті свідомість дівчини звільнилася від пут сновидінь і повістю повернулася в реальність. Важко було навіть відірвати руку від ліжка. Очі розглядали білу стелю ніби сподіваючись щось там розгледіти. Кеті зібралася з думками та силами і підвелася. Сьогодні був важливий день і часу на те щоб розсиджуватися на ліжку не було. Дівчина підвелася і попрямувала у ванну, щоб привести себе до ладу. Після недовгих зборів перед дзеркалом стояла військова з непохитним виразом обличчя.
Нарешті цей день настав...
Після того як дівчина впевнилася в тому, що має культурний вигляд вона попрямувала на вихід зі своєї кімнати. Кеті зачинила двері і пішла по вже набридлому маршруту в кабінет, де її, напевно, вже чекали її друзі разом з іншими солдатами, що вирішили ризикнути своїми життями і ввійти в місце, про яке будуть розповідати своїм онукам... якщо вони доживуть до того моменту.
Коридори були на диво порожніми. Ось нарешті показалися потрібні двері і дівчина постукавши увійшла. У кабінеті справді вже сиділи більшість добровольців і її друзі, які одразу почали махати їй, показуючи, що вони приберегли для неї місце. Кеті підійшла і привіталася з усіма, після чого товариші почали чекати початку останньої наради.
Через декілька хвилин усі нарешті зібралися і на трибуну, що стояла на невеличкому підвищенні піднявся чоловік, який вже інструктував їх протягом усього часу підготовки.
- Вітаю вас усіх знову. Думаю не варто казати багато лишнього. Усі ви чекали цей день, хтось боявся, хтось був захоплений злобою і бажанням помсти. У кожного з вас свої мотиви відправитися в те місто. Я хочу подякувати вам за те, що ви готові ризикнути своїми життями для того, щоб повернути собі свій дім і знищити загрозу. Сьогодні ми збираємося востаннє. Цього разу мы востаннє розберемося те, як спланований ваш маршрут, після чого ви відправитеся в інвентарі, де отримаєте усе потрібне для виконання вашої місії і зовсім скоро покинете цю базу. Отож, перейдемо до нашого плану. Ви будете розділені на п'ять груп. Кожна група має свою зону і буде мати свій маршрут. У всіх вас будуть різні точки входу з різних сторін міста. Ви повинні пам'ятати, що основні правила. Перше: старайтеся уникати бою. Ми майже нічого не знаємо про нашого ворога, тому вступати в бій тільки в крайньому випадку. Друге: притримуйтеся наміченого маршруту. За виключенням тих випадків коли прокладений нами маршрут буде небезпечним. Третє: підтримуйте зв'язок один з одним і зі штабом. Доповідайте про все, що бачите і чуєте.
Лекція продовжувалася ще декілька хвилин і от нарешті усіх добровольців направили готуватися до виїзду.
- Ну як ви, готові? - запитав Сем.
- Не впевнений, що можна бути готовим до чогось такого, - відповів Джарвіс.
- Можна. Я хочу покінчити з цим усім якнайшвидше і повернути все на свої місця, - промовила Кеті.
- Ти ж розумієш, що навіть якщо нам вдасться закрити ту діру і винищити усю ту мерзоту, ти не зможеш повернутися до свого нормального життя.
- Розумію, але я мушу заштовхати їх туди звідки вони повилазили. Відчуваю на собі якусь відповідальність за все те, що тут відбувається.
- Є в цьому твоя вина чи ні, але це проблема, яку треба вирішити...
Пройшло декілька годин і збори завершилися. Солдати сиділи у вантажівках і чекали, коли їх доставлять у пекло. Кеті сиділа поряд з Арахною і розглядала обличчя своїх товаришів по команді. Серед них були вже рідні їй Джарвіс та Сем і ще п'ять чоловіків, яких вона бачила на підготовці, але так і не познайомилася ближче. У всіх на обличчях читалася напруга. Кожен з них розумів, що вони можуть не повернутися назад. Бодай один був впевнений, що в них не вийде пройти навіть десяти метрів вглиб міста.
Тим часом на годиннику на руці Сема висвітилося 12:00 і вантажівка одразу ж заскрипіла і рушила вперед. Автомобіль котився дорогою, заколисуючи усіх, хто був всередині, але думки про те, куди вони зараз прибудуть не дозволять нікому з них заплющити очі бодай на хвилину. Кеті вже декілька хвилин хиталася з боку в бік, ніби підтанцьовуючи скрипу дощок кузова вантажівки і врешті вирішила проушити цю набридливу мелодію.
- Тож... не дуже вчасно, але пропоную познайомитися. Погана з нас команда, якщо ми навіть імен одне одного не знаємо, - промовила дівчина.
- Підтримую, - промовив у відповідь Джарвіс, - давайте почну з себе. Мене звуть Джарвіс. В армії я вже декілька років. Сам родом не звідси, але оскільки проходив службу не далеко, був мобілізований для захисту міста в день, коли портал відчинився. З тих пір відчуваю обов'язок закінчити те, що почав в той день...
- Тепер я, - вирішив підтримати Сем, - Мене звуть Сем. В армії не так давно, але можу запевнити, повним новачком мене точно ніхто не назве. Проходив службу разом з Джарвісом і так само був мобілізований, коли відкрився портал. Я в це місто йду для того, щоб повернути цим тварюкам борг за Тома, Джекі та Макса.
- Мене звуть Кеті. Думаю багато про себе казати немає сенсу. Ви і так усі знаєте мою історію. Я зараз повертаюсь туди, щоб постаратися виправити помилку, яку зробила в той день.
- Ну, про мене ви напевне знаєте не менше ніж про Кеті. Мене звуть Арахна. Перш за все хочу попросити вас ставитися до мене як до товариша, не більше не менше. Я їду разом з вами туди, щоб виправити все те, що наробили мої "колишні товариші" .
- Гаразд. Мене звуть Лео. Я пройшов службу в армії декілька років додому. Пішов через свою сім'ю. Сюди потрапив коли почув що якісь тварюки лізуть в наш світ і погрожують зрівняти все з землею. Я живу не далеко від цього міста і якщо уся ця мерзота прорве лінію оборони моє місто потрапить під удар одним з перших. Я готовий на все щоб захистити свою сім'ю, тому добровільно погодився брати участь в операції.
- Мене звуть Чак. Я родом звідси. Коли усе це почалося я був одним з тих, хто встиг втекти перш ніж усе місто вимерло. На відміну від Лео в мене нема сім'ї. Виріс я в дитячому будинку, але коли ці тварюки прийшли, вони забрали в мене мій дім. В мене не залишилося нічого, тому я вирішив, що якщо мені все ж судилося померти, зроблю це з користю. Я також добровільно вступив в армію.
- Моє ім'я Террі. Я також втратив все через цих тварюк. В мене був свій бізнес, який я побудував своїми силами. Скільки років і роботи було вкладено і все зникло в одну ніч... Думаю цього досить.
- Я - Вольф. Я мігрант, але вже багато років жив в цьому місті. Декілька років тому я завів сім'ю. Красива дружина та маленька дочка. В ту ніч я затримався в офісі на роботі, а коли дізнався про те що там твориться одразу поїхав додому, але те що я там побачив... ці тварюки виламали двері і вікна і мої рідні.. - по обличчю чоловіка покотилися сльози, - Я знищу кожну тварюку, яка зараз бігає по тим вулицям... - просичав солдат через зуби стримуючи хвилю гніву.
- Залишився тільки я. Мене звуть Рафаель. Ви можете мене називати просто Раф. Що можу сказати про себе? Все своє життя я був віруючою людиною. Не скажу що я віддавав себе Богу як це роблять деякі люди, але щиро вірив що він мене захищає. Коли це все сталося... моя віра похитнулася і я досі себе в цьому звинувачую. Ви можете мати іншу думку на рахунок цього, не можу вас звинувачувати, але прошу не вважати мене якимось іншим, або не таким як всі. Моя причина їхати туди - довести, що моя віра допоможе мені перебороти ту нечисть, що прийшла в наше місто.
Вантажівка невпинно прямувала запустілою дорогою, піднімаючи пил під колесами. Шум двигуна приховував розмови команди від лишніх вух. Нарешті гул замінив різкий скрип гальм.
- Ми на місці? - запитала Кеті.
- Скоріше за все, - відповів Джарвіс.
Солдати по одному вилізли з кузова вантажівки і вишикувалися в шеренгу. Дверці автомобіля відчинилися і звідти виліз чоловік в мундирі. Він підійшов до розвід-групи і промовив:
- Хочу зараз сказати вам не як генерал солдатам, а як людина. З цього моменту ваші життя в ваших руках, а також в руках ваших товаришів. Бажаю вам повернутися звідти якнайшвидше. Удачі.
Після деяких додаткових приготувань група рушила в напрямку міста, залишивши позаду знак на якому виднівся надпис: "Ласкаво просимо в Інтрепід".