Він мав 180 сантиметрів зросту, каштанове хвилясте волосся і зелені очі, які полюбляв ховати за круглими сонцезахисними окулярами. Його не надто хвилювала мода, хоча знаходились люди, які вважали, що це не так.
- То все твоя шкіряна куртка і червоні кеди. Саме вони справляють таке враження. – казав йому Іван, який заслужено носив звання кращого друга.
- Ще скажи, що звичайна біла футболка і джинси… - відказував йому Дмитро.
Дівчатам буде складно повірити, та він щиро не розумів чому його нарекли модником. Хлопець одягався зі смаком, але обирав те, в чому йому буде зручно, а не “останній писк моди”.
Чоловіча аудиторія, навпаки, скоріше всього відкаже: то й що? Ну куртка, ну джинси… Що в них такого?
А ще він мав гарну вдачу. Навчання давалося легко, нові знайомства теж. З починаннями, звісно, траплялося всяке. У дитинстві батьки віддали його на плавання, але з цим не склалося: і плавати не навчився, і глибини почав боятися. А от коли вирішив взятися за гітару, вчитель запитав, чи немає у нього в сім’ї музикантів. Той же Іван жартував, що Діма мрія будь-якої дівчини. Хоча чому жартував…
Проблеми через увагу протилежної статі у нього були. Але не через її відсутність. Як от, в школі він якось вискочив з вікна (на щастя, то був перший поверх), бо дві подруги хотіли вирішити котра з них йому більше подобається. Добром це не скінчилося б, а шлях для відступу був лише один. Ох і лящяли вони тоді… Без сміху цю історію не згадували.
Часто з Дмитром намагалися потоваришувати. Але здебільшого то було не щиро, а скоріше для показухи. Життя навчило і він мав друга. Одного – Івана, Іванка, як жартома його звав. Ваня жив у сусідньому домі, тому знайомство вони завели ще сидячи серед піску з іграшкою у роті. З тих пір чого лишень не траплялося, але дружбу вони зберегли.
