Привид майбутнього

Початок

-Кіра...ти чуєш мене?-майже з посмішкою на вустах спитала моя сусідка по парті.
-Ммм..Що таке?.. Мам я ще трішки посплю.Хвилинок п'ять,а може й десять.
У класі пролунав дикий регіт однокласників.Хтось обговорював,як я виглядаю на цей момент,хтось показував на мене пальцем та невтомно реготав.
-Звичайно, над ким ще вони зможуть посміятися окрім мене-подумки сказала Кіра та розплющила свої красивенькі фіолетові оченята над якими люблять діти пожартувати.
-Тихо..я сказав тихо- майже з кримом та червоними мов помідора щоками відповів Валентин Миколайович.
Валентин Миколайович-вчитель географії,якому за 50.Він не любить людей взагалі , зрівнюючи їх зі свинями .Ходять слухи,що він мав у минулому сім'ю,але через зраду дружини він не вірить людям і не любить спілкуватися,хоча і має сина,якому майже 25років.
-Ахах.. як скучно...як можна стільки кричати на тих хто тебе взагалі не бачить-пробурчала Кіра майже з кам'яним обличчям та з байдужим виразом.
-Заткнись Тернова.Я бачу давно я тебе не визивав до дошки.Ану но давай..вперед.
Кіра помалу,ніби хотіла подразнити вчителя встала та підійшла до дошки.Її красиві світлі локони спадали з дівочих плеч. Сімнадцятирічна дівчина була одягнена у чорну кожану куртку,білу футболку,чорні штани та білі кеди,трохи подерті біля підошви.
-Ну давай Тернова!Що не знаєш як?-з посмішкою відповів вчитель.
Дівчинка підняла погляд на дошку та почала вивчати очима слова та речення.Взявши крейду вона робила все більше, і більше закарлючок схожими на букви.
-Усе!-з посмішкою відповіла Кіра.
-Добре сідай-облокотившись на стільчик відповів Валентин Миколайович.
Почувши дзвінок діти вибігли з класу і весело попрямували додому.