Привид майбутнього

Ну і куди мене занесло?

На вулиці тепло, але прохолодний вітер нагадує, що тільки початок весни.Люди йдуть хто куди.Діти граються на майданчиках та весело сміються.Вкутавшись в зелену курточку я йшла мовчки,у вухах наушники, які допомагають забути всі проблеми.Однокласники,школа, батьки,дім.
-як мені все набридло.Я хочу зникнути,просто зникнути і все... Я не хочу додому,знову вислуховувати мамині скарги...Знову слухати,що я бездарність.Як набридло!-подумала Кіра йшовши додому.
Дивлячись під ноги вона й не замітила,як пішла не в ту сторону.
-ну і куди я потрапила,ніколи не бачила цієї дороги?
На цій вулиці було безлюдно.Моторошна тиша лякала все більше,і більше.Ліворуч від дівчини були покинуті дома,які виглядали настільки жахливо,що можна подумати,що вони з'явились з якогось ужастику.Праворуч покинутий майданчик.І тільки там, десь там далеко,щось світилося.Таким маленьким вогником,що ледь видно.Це був маленький,старенький магазинчик.
-Ну і жахіття!Як я взагалі сюди потрапила?Треба звалювати!-промовила Кіра та бистрою ходою пішла назад.
Але скільки вона не ходила,хоч 30хвилин,хоч годину, дорогу назад не знайшла.Вона приходила на те саме місце,що і раніше.Втомившись та зголоднівши, дівчини присіла на одну з лавочок.Діставши з портфеля бутерброд та пляшечку води,вона почала роздумувати,що їй робити.
-Блін ну і западня.І що мені робити?Як мене угараздило?-з набидим ротом бурчала під нос сама собі.
Вже темніло.Кіра дивлячись на небо задумалиась та вже кричучи промовила :
-паршивий телефон,як так можна знущатися з мене.Чому ти не ловиш сигнал?Чому?
Опустивши голову Кіра хотіла сплакнути,але навіть у такому місті їй не дозволяла гордість,яка окутала її.
-Цікаво а мої батьки хвилюються за мене?Хіба вони здатні на таке?Напевно мама зараз веселиться зі своїми подругами,а батько на роботі-вже байдуже,без емоцій сказала Кіра.
А цей магазинчик так і затягував її,ніби вона повинна була туди прийти.Кіра встала та змерзши  добренько, попрямувала туди.