Ти думав, що я беззахисна, що я не вмію літати, не в змозі когось колись покохати і взагалі якась божевільна.
Так. Ти мав рацію.
Я беззахисна. Мене ніхто не захищав темними ночами від таких набридливих кошмарів. Ніхто ніколи не притуляв до себе, не обіймав міцно-міцно і не говорив, що моє волосся пахне весною. Ніхто не казав, що не потрібно боятися клоунів, адже вони хороші і веселі. Мене ніхто ніколи не переводив через дорогу, тримаючи за руку. Ніхто не прикривав своїми долонями мої очі, коли була дуже велика блискавка. Так, я беззахисна.
Я не вмію літати. І ніколи не вміла. Не було причин для цього. Зазвичай люди літають від щастя. Правда? І де ж моє щастя? Я ніколи не бачила нього. Не чула. Не відчувала його тепла. Не доторкалась до нього. Так, я не вмію літати.
Я не в змозі когось покохати. Я не знаю, як це кохати. І взагалі, що таке кохання? Я думаю, що це тільки ілюзії людей. Безглузді ілюзії, від яких вони потім страждають. Мені і без того вистачить страждань. Так, я не змозі когось покохати.
Я якась божевільна. Ніколи цього не заперечувала. А люди мені це постійно нагадуть і дорікають. Вони просто занадто нормальні. Ніколи не зрозуміють мене. І не треба. Краще бути такою, «особливою». І нікому не зрозумілою. Так, я божевільна.
Але ти все одно ніколи не дізнаєшся, яка я насправді.
Це лише маленька частинка мене.
Моїх дивних особливостей.
