Біль. Пекельний головний біль примножувався ще й болем в ногах... Дим. Їдкий сморід від бензину та ще чогось горілого. Перед очима проносяться дивні картинки: пробірки...крапельниця...брудна клітка...біла стеля з люмінісцентними лампами, які дратівливо блимають...якийсь чоловік з каштановим волоссям і чорний "Мерседес".
Варто розплющити очі та роздивитись довкола. Розплющити очі... розплющити очі... чорт, як же важко!
Я сконцентрувалась, напружилась, і нарешті повіки піднялись. Схоже, що я втрапила в автокатастрофу і судячи з машини, яка всією вагою навалилась на мене, - справи кепські.
Ноги, руки, шия - все в крові. Я не відчуваю жодної частини свого тіла. Біль такий, що здається, ніби у мене переломані усі кістки, що тільки можна знайти у людському тілі. Я намагалась закричати, але голос застряг у горлі і більше не хотів мені підкорятись. З величезними зусиллями я повернула голову ліворуч і жахнулась. За метр від мене лежав якийсь чоловік, також весь у крові, через що визначити його вік я була не в змозі.
Чоловік отямився. У його блакитних очах страху було не менше, ніж у моїх. Вони відчайдушно шукали щось у вже спадаючій пітьмі. А коли його погляд зупинився на моєму паралізованому тілі, я заледве могла почути його тремтячі слова:
- Т..ти в п...поряд...ку?
Моргнути. Все, що я зуміла зробити - моргнути на знак згоди. Однак, в якому я, заради всього святого, " порядку"? Голос мене не слухається, головою кивнути я не в силах, а про кінцівки я взагалі мовчу...
- Треба...забиратись...звід...си.
Яка ж я була б рада звідси злиняти, але ж як?! Я кивнути не в змозі, а ворушити руками і ногами - тим більше. Все ж, може він не так покалічений, як я? Можливо, він здатен іти? Та, між іншим, чому він тут, зі мною?
Чорт, де я? Що зі мною трапилось? І, найголовніше, - хто я?
