Знову біль, але цього разу ще більш нестерпний, ніж раніше. Чорт, як же боляче! Таке відчуття, ніби мені вставляють кістки назад на свої місця, при чому роблять це розжареними прутами. Терпіти - це все що мені залишаєтся в цей момент. Та краще вже вмерти, ніж лежати отак ще хоча б п'ять хвилин!
Раптово біль вщух так само раптово, як і з'явився. Я померла? Я точно мертва, але... Чому я тоді не відчуваю умиротворення, спокою? Передчуття, що мені більше не доведеться терпіти біль? Чому всього цього немає?
- Де...Делайт, - голос чоловіка вернув мене назад на землю.
Делайт? Певне, це моє ім'я. Якщо він знає як мене звати, то можливо зможе щось роз'яснити. Я про себе анічогісінько не пам'ятаю, і все це разом з авто, що не випускає мене зі своїх "обіймів" лякає до дрижання в ногах...
Секундочку... Дрижання? В ногах? Я ж іще недавно їх взагалі не відчувала.
Вони ж, здається, були зламані... Напевне, я в паніці нічого не тямила... І все одно це якось дивно.
То можливо я зумію звідси забратись?
Я спробувала відсунути двері, що заважали мені звільнити ноги від купи автомобільних уламків. На мій подив, я впоралась дуже швидко. Спочатку я піднялась на коліна, а потім на ноги. Здається, нічого не болить. Дивно все це… Я поглянула на лежачого біля мене чоловіка, і була шокована. Він дуже схожий на того, котрого я бачила на уривках картинок, коли ще тільки приходила в себе. Певно що то були мої спогади з минулого. Проте, схоже що це минуле було не надто світлим і безтурботним. Клітка… пробірки… крапельниця… Невже це було зі мною? Якось мало віриться. І все ж, чорний Мерседес – це, скоріш за все, ця купа металу.
Чорт, необхідно іти звідси, та чим швидше. І потрібно ще забрати цей, можна сказати, “привіт з минулого”, який знову знепритомнів. Поряд не було нічого, що могло б якось допомогти тягнути цього чоловіка. Двері автомобіля заважкі, як і інші деталі. А оббивка сидінь майже вся згоріла, і залишились лише невеликі шматки. Ну що ж, доведеться його тягнути за руки.
І куди мені тепер іти? Навкруги густий ліс, але, здається, вдалині видніються чи то ліхтарі, чи то світло будинків. У будь-якому випадку, я прямую туди.
Це була околиця якогось міста. Охайні невеликі будиночки, купки кущів навколо них. Уже майже всі полягали спати. Усе це виглядає досить мило та безпечно. Потрібно знайти таке місце, щоб сховатись від небажаних поглядів та переночувати. До когось в дім я постукатись не можу. Подумайте самі, кому треба двоє закривавлених і скалічених людей, в одної з яких до того ж провал у пам’яті? От і я так вважаю, тому треба шукати якийсь покинутий будинок, чи щось типу того. Хоча, зараз ніч, тож я не впевнена, що його знайду.
