VIII
На світі стільки є очей,
Що люблять стежити ночами
Услід закоханих людей…
Так само це було і з нами.
В таких випадках чорт — і цей,
Хоч трохи, а повівся б чемно.
Боюсь, що я його даремно
Огудив… Може, то святець,
Що, втративши нудний терпець,
Дав вихід святобливій жовчі…
І нас двоїх одної ночі
Схопила зграя шпигунів…
Від гніву граф оскаженів —
А я голіруч, як на сміх!
Та тут — один супроти всіх —
Нічого б я, мабуть, не зміг
І в зброї з голови до ніг.
Було це саме на світанку,
Поблизу графового замку…
Підмоги з міста я не ждав.
Бо й не гадав дожить до ранку.
Марію-Діву я благав,
І двох чи трьох святих… а там
Скорився долі… і юрба
Мене у двір поволочила.
Яка Терезина судьба,
Не скажу вам — не знаю й сам.
Отак нас доля розлучила!
Але ж і лютий був, аж страх,
Прегордий воєвода-граф!
На це він досить мав причин.
Не менше вражений ще й тим,
Що герб його дістав цю шкоду
В той час, як він був паном роду.
Він сам для себе був святий
І думав, що в очах народу,
Як і в моїх, він теж такий…
Ах, чорт візьми.
Коли б отут
Застав він пана короля,
То примирився б ще, мабуть, —
Але ж це паж!..
Сьогодні я
Злість графа добре розумію,
Та описати не зумію.
