ХV
В блискучій шерсті й мокрій гриві
Боками носить дикий кінь, —
По кручі берега стрімкій
Вилазять ноги тремотливі.
Ми вилізли…
В тумані ночі
Степи послалися без меж,
Що й краю їм не бачать очі,
Куди не глянь —
одне і те ж:
Мов ті провалля в темнім сні —
Степи та балки лиш одні,
А де-не-де — білясті плями
Та зелені густі мазки
У сяйві місяця за нами.
Що встав від лівої руки.
Ні сліду людської оселі,
Куди б не подивився я —
В цій темній та сумній пустелі
Не блимне вогничок веселий
Ясною зіркою здаля.
Коли б хоч блудний вогник міг
Поглузувати з мук моїх,
То вже й тоді зрадів би я,
Бо серцю б радісно було
Згадати за людське житло.
