- Може, ти б нарешті перестала курити? – Марко глянув на мене з-під лоба й зітхнув.
- А, може, ти б заткнув свій писок і не розказував мені, що робити?
Я не курила через стрес чи сум. Ні. Мені просто подобалося. Я надивилася фільмів і романтизувала процес куріння. Це погано, знаю. Шкодить здоров'ю, викликає залежність і ще недайбоже, як вигукнула цьоця Ліда, коли ввиділа мене з цигаркою в зубах, призводить до появлення на світ зелених дітей. Смішно. Дітей. Так, ніби я збираюся їх народжувати. Нє, тут знову процитую цьоцю Ліду – недайбоже. У мене велетенські плани на майбутнє. Після школи знайду роботу, зароблю грошей, поїду в світи, житиму в різних країнах і вивчатиму їх зсередини. Не знаю, як це зробити, але коли доживу – подивлюсь.
- Де Вітя з Лілею? – я погасила цигарку і викинула її десь у траву
Тільки-но я це вимовила - почувся рев мотоцикла, за поворотом завидніли Ліля і Вітя, а через декілька секунд вони вже пришвартували свого залізного коня біля нас.
- Залізайте! – гукнув Вітя.
У колясці, чи як той диво-причеп називається, червоного мотоцикла Вітіного дідуся було достатньо місця для усіх. Вітер дув у обличчя, розтріпував волосся, я вперше за два тижні у цій дірі відчула захват, ми мчали в інше село у клуб на дискотеку.
Клуб в українському селі – це не той самий клуб, що й у будь-якому іншому місці на планеті. Хоча я й не дуже обізнана в системі роботи цієї «установи», гадаю, щось-таки зрозуміла. Це взагалі універсальна будівля. І бібліотека, і кінотеатр, місце для проведення заходів, вечірок і гуртків. Класна, штука, в якій я ще ніколи не була, проте з трепетом очікую моменту, коли зайду у те сакральне місце.
Небо стало багряним, сонце вже зайшло за обрій, як гарно, що літом темнішає пізніше.
