Сусідка по парті

Розділ XII

Я йшла не розбираючи дороги. Мені було сумно, у голові крутилась думка: " А якщо я не знайду Ксюшу?". Від цієї думки мені ставало страшно. Я знала, що наша доля залежить тільки від мене.

Почало сутеніти, я сподівалась знайти місце для ночівлі. І тут побачила величезний гарбуз висотою як п'ятиповерхівка. Я помітила табличку "Готель для подорожуючих по Чарівній країні. Безкоштовно." Я постукала, мені відчинила якась бабуся.

- Добрий вечір. Ви хочете у нас переночувати? - усміхнулась вона.

- Добрий вечір. Так, якщо є вільна кімната. - відповіла я.

- Ходімо зі мною, люба. - бабуся повела мене до сходів, які вели на другий поверх. - Ось твоя кімната. - вона показала мені двері з номером 235.

- Дякую. - сказала я.

- Нема за що. Буде потрібна допомога, звертайтесь. Вечеря о 19:00. - лагідно мовила бабуся.

І справді, через усі ці пригоди я дуже зголодніла, тому вже о 18:50 спустилась на перший поверх. Там я побачила інших жителів готелю. Тут були і діти, і дорослі, у деяких був цікавий колір шкіри. Наприклал, я зустріла дівчину, приблизно одного віку зі мною, у якої шкіра була блакитною. Доречі, у тієї бабусі, що відчинила мені двері, шкіра була червоною. Не розумію, як можна мати таку шкіру! Поки я була зайнята своїми роздумами, настав час вечеряти. Всі зайшли до великої помаранчевої зали прикрашеної квітами. Кожен сідав за столик де було два місця. Я сіла за перший ліпший столик. До мене підсіла та сама дівчина із блакитною шкірою.

- Привіт, ти не проти, якщо я сяду з тобою? - запитала вона.

- Привіт, звичайно не проти, сідай. - ввічливо відповіла я.

- Ти напевно не місцева? - сказала дівчина.

- Так, я потрапила сюди з іншого світу разом із подругою, але ми розминулись і тепер я не можу її знайти. - я відповіла не зовсім правдиво, бо мені не хотілось розповідати їй все із самого початку.

- Як тебе звати? - запитала блакитношкіра дівчина.

- Злата. - відповіла я. - А тебе?

- Амелія . - сказала вона.

Ми говорили увесь вечір, аж доки люди не почали розходитись по своїх кімнатах.

- Мені час іти. Приємно було познайомитись, Злато. - сказала Амелія.

- Мені також. - усміхулась я і пішла у свою кімнату.

Вранці я поснідала, подякувала пані Пенелопі ( бабусі, що відчинила двері) і пішла далі. Розгорнула карту, щоб упевнитись чи прямую тією дорогою, виявилось, що я ледве не пропустила ту доріжку якою мені потрібно йти далі. Вона мені зовсім не подобалась, бо була викладена чорним, як вугілля камінням. Дерева при дорозі набували страхітливого вигляду і нагадували драконів, монстрів і ще багатьох персонажів із казок. Нарешті вони закінчилися я вийшла на рівну землю червоного кольору, попереду мене у метрах двадцяти височів Вулкан смерті. Мені стало страшно я зробила крок вперед, а потім ще один. Так невеликими обережними кроками я просувалась до вулкану, аж ось помітила невеликий отвір у ньому. Я ледве протиснулась туди і побачила сходи. Мені стало цікаво, я поставила ногу на першу сходинку і з полегшенням зітхнула: нічого не сталося. Так я піднімалась все вище і вище, на такій висоті ставало дуже гаряче. Аж ось сходи закінчились, я опинилась у печері, там було те, що я ніяк не очікувала побачити...

-----------------------------------------------------------------------------

Нарешті я дописала цю главу, вибачте, що мало, буду старатись більше. Люблю своїх читачів!