Хвилями світло Дерев вкриває світ,Воно саме ніби живе.
Блискотять зірочками струни у делікатних руках.
Його волося розпущене, чорне, як ніч.
З вплетеними нитками каміння — штучного,
З майстерен батька.
Його очі темні, заховані в кучерях
Та закриті так щільно.
Ці хвилини здаються вічністю, що не матиме краю.
Вітер раптово зриває чашу води, що стояла у ніг непримітно.
Розплескалося через край.
Та вода, що була зібрана купою, розтеклася вбоки.
Макалауре невдоволенно клацнув,
Навіть брови нахмурив.
Вода пролилась на тканину вбрання.
З його пальців крапали краплі —
Повернув чашу на місце.
Стихія Улмо чутлива до життя,
Розкута і правдива.
«Ось так колись і гармонійність сховалася в пісок,
Розтікшися в два боки».
Заграли знову струни. Натхнення.
Таке раптове.
І струни золотом в світу тремлять,
В думках менестреля — драма.
Вплітається вона в Арди звучання так природньо,
Що може то минуле? Чи майбутнє?
Колись айнур творили співом, тепер же руки нолдо грають,
Правдиво кажучи про світ його життя.
Так кожен зрощує своє, за кроком крок.
Можливо, жаль, що не вгадаєш, до чого прийдеш.
А може, к щастю те.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Розсіяне світло
FanfictionТут буде збірник неримованих віршів про середзем'я, який, можливо, буде хаотично поповнюватися <3