За три дні до

День другий

День другий.

Прокинувшись в чотири години ранку, Аріанда пішла в душ, та вирішила привести себе до ладу.
Але все було марно. Так, можливо з зовні вона вигладала достойно та всередині, всередині вона була вщент розбита.

Її кохана літає десь в небі і баче Аріадну, переживає страждання та відчай який зосереджений в цій дівчині.

Тепер ніщо не врятує її від самотності, нічия любов не залічить душу та серце.
Їх просто більше немає, вони залишитися з Роуз на краю прірви. На твій примарній межі, котра розділила сердця двох назавжди.

— Більше ніхто, тільки я в цьому винна. — повторювала про себе Аріадна, та стояла під теплою водою яка лилася з душу.

Одягнувши свіжий одяг, вона пішла на кухню і заварила міцної кави.
Знову спогода.
Роуз завжди любила каву, це була її слабкість.

Зробивши ковток, вона відчула довгоочікуване тепло котре розлилося всередині тіла.
Але воно не могло зігріти душу, а нажаль...

Вона твердо вирішила, завтра вона має залишити цей світ. Відправитися в подорож, де обов'язково зустріне Роуз.
Вона їй так необхідна. Цей запах, шовковисте волосся, ніжна посмішка, очі в яких зосереджений всесвіт.

Очі які зникли, їх закрили.
Коли закривали очі Роуз, закривали й Аріадні, відпускали її – без можливості повернення.

Можливо, вона б віддала своє життя заради Роуз. Але в цьому не було потреби.
В житті ми зустрічаємо близько вісімдесяти тисяч людей, але більшість очей та посмішок ми не запам'ятовуємо, це нам і не потрібно.

Світ зосереджений в очах коханої людини. В ньому ми зможемо побачити дерева в золоті та сріблі. Побачимо те, що не знаходили в потоці людей, не розгледіли ні в Корані, а ні в Біблії.
Там ми бачимо себе справжніх, але коли ці очі зникають, ні одне дзеркало не покаже нам–нас, не розповість правду яку ми так бережно приховуємо.

Зібравшись з останніми залишками думок, Аріадна твердо вирішила, що завтрішній день останній.
Вона одягне її улюблену сукню та піде в слід за нею в небуття, в бездонне море.

Взагалі спільнота болюче сприймає нетрадиційні відносини. Особливо коли ти живеш в місті, де всі люди дуже сильно вірять в Бога.

Щонедільний похід в церкву для людей невеликого містечка – було спасінням, сонячним промінчиком який дарував їм надію, що одного разу їх занедбале містечко буде процвітати.

Але нажаль це була брехня. Все залежить від людей, від їх вчинків та слів. Люди самі будують своє життя та простір навколо них, але зазвичай вони руйнують.
Руйнують церкви, святі місця, чужі життя.
Не потрібно звинувачувати Бога чи Долю, в усіх бідах – винні люди.

Навіть кохання.

Закахуючись люди дарують один одному крила, ті крила які підіймають їх до неба, дарують неймовірну свободу, легкість.

— Ти зламала мої крила...

Аріадні було занадто важко, її перебування на землі здавалося настільки болючим, наскільки це можливо.

Вона познайомилася з Роуз напередодні дня Святого Валентина, йдучи по засніжених вулицях і тримаючи в руках свіжу газету.
Ну так, звичайно, газета. Її мати була настільки зацікавлена політикою та релігією, що навіть не замічала те, що відбувається з Аріадною.

Так ось, Аріадна вирішила заглянути на шпальта газети, та випадково зачепила дівчину, не побачивши її.

— Я перепрошую. — сказала Аріадна темноволосій дівчині.

Здається вона закохалась з першого погляду. Невже так буває?
Ці очі, посмішка, червоні щічки та щирість яка йшла від дівчини, зачарувати Аріадну.
Тією дівчиною була Роуз.
З тих самих пір розпочалося їх спілкування, вечори на самоті та відверті розмови.

Аріадна ніколи не соромилася своєї орієнтації, та через тиждень спілкування зізналася Роуз у своїх вподобаннях.
Проте дівчина не відштовхнула її, навпаки прийняла та підтримала.

Через три місяці спілкування, вони закохалися одна в одну, і це було несподіванкою для двох.

Їх перший поцілунок неможливо забути. Весняні промені падали на їхні світлі лиця, а вони не соромлячись оточуючих – цілувалися в парку.

Звичайно це не залишилося без наслідків. Батьки дівчат, дізналися про те, що було в парку, і всілякими методами намагалися розлучити цю нетрадиційну пару.

Проте їх кохання витримало цю перешкода, і не тільки одну. На їхньому шляху було скільки стін, бар'єрів та випробувань, що здавалося варто відмовитися, опустити руки, здатися і розійтися по різні сторони барикад.

Нажаль їх кохання не витримати одної перешкоди. Цим бар'єром був час, а також їхня зайнятість, неможливість сказати слів котрих їм бракувало.

Слова, це те, що буде жити вічно.

Кохання не вічне, люди вмирають, проте слова залишаються.
Вона залишаються з нами як і біль, він не відпусте нас допоки ми не помремо. Не опустимо руки і не здамося головному ворогу – часу.

День зустрів Аріадну понурими хмарами, здавалося, що небо сумує.
Але це не правда, тільки люди можуть відчувати.
Так, звичайно, ми не знаємо, що відчувають тварини чи рослини, але ми, добре знаємо, що відчуваємо ми.

Йдучи по похмурій вулиці, де не було жодної людини, дівчина вдивлялася в вітрини старих та не зовсім магазинів.
Бачила продукцію яка була ідеально викладена на прилавках та стелажах, і їй було байдуже.

Вона йшла спокутувати свої гріхи, рухалася в те місце, де люди просять вибачення за свої провини і вчинки – до церкви.

Ні, вона не збиралася молитися Богу, чи Святим, ні.
Вона хотіла сказати декілька слів Ангелу, і цим ангелом – була Роуз.

Зайшовши в старе приміщення церкви, Аріадна одразу наткнулася на великі зображення Ісуса Христа, розп'яттся, та людей які молилися.

Підійшовши ближче до центру, вона побачила маму Роуз.
Вона стояла і тремтячими губами щось нашіптувала з закритими очима. Добре, що вона її не замічає.


" Я помираю, ти бачиш?
Скажи, це!
Я так несамовито тебе кохала, а ти...
Я тобі віддала пів світу першій, це моя провини.

Хтось баче в ролі святих Ісуса, Діва Марію, а для мене, для мене святою залишилася ти.... " — подумки говорила Аріадна, і з кожним словом її перебування в церкві здавалося занадто гнітючим та неможливим.

Вдихнути на повні груди, вона змогла лише тоді, коли вийшла на вулицю.
Почався мілкий дощ, каплі так і норовили потрапити дівчині в очі, та знемагаючи від болю вона пішла до дому.

До того дому, де на неї колись чекала Роуз, де вона не відчувала себе самотньою.

Переглядаючи відео, які збереглися на планшеті, Аріадна плакала.
Просто плакала, бо більше не було сил боротися.
Напевно в першу чергу з собою, зі своїм егоізмом.

Дуже часто, ми не помічаємо, що відбувається навколо нас. Рухаємося до цілі, живемо з дня в день за принципом: дім, робота, навчання, діти.

Але чи це є правильний шлях?
Який дурень взагалі видумав всі безглузді правила які обмежують людей бути справжніми?

В голові Аріадни відбувся безлад котрий переростав малими кроками в шторм, все нутро палало від спогадів про Роуз.
І вона знала, один день, всього лише двадцать чотири години відділяють їх одну від одної.