Гостюючи у божевілля

Розділ 3

Кажуть, перше, що бачиш у темряві, — це страх. Поки що я відчувала лише хвилювання. Непроглядна темрява змусила намацати стіну і, переконавшись у її міцності, спершись, сповзти вниз по ній. Я дістала свій рюкзак і, вийнявши з нього ліхтар, мені стало хоч трохи краще.

Спереду, зверху та позаду камінь і нічого більше. Але вздовж коридору чулися виразні звуки. Спочатку це лякало, проте згодом я усвідомила, що це не більше ніж вода, що била по стелі. Схоже, на вулиці була злива, і що далі я йшла, то шумніше ставало. І... холодніше... Стан лабіринту зводився до типового опису занедбаного місця: павутиння, пил. Може ще й вдасться побалувати себе старовинними книгами? Я посміхнулася цій думці. Моя мета – досягти центру лабіринту та забрати скарб. Те, заради чого розпочалися всі ці заходи смерті. Люди готові віддати життя за щось цінне. Коли ще давній Рікман оголосив розважальну програму на своєму балі, кілька божевільних зайшли до кам'яної в'язниці, щоб здобути багатство. До чого ж люди жадібні. Заходи і так збирають усіх вельмож, готових забезпечити будь-яку свою забаганку, а гроші все одно приваблюють їх до себе.

Так, кажуть, грошей забагато не буває. Але якщо їх витрачати. А щодо гостей нинішнього десятиліття, у багатьох із них повні сейфи лежать роками без користі, але все одно заводиться і другий, і третій. Для чого? Щоб на подібних заходах хвалитися цифрами та зв'язками, які ці цифри дають.

Я дійшла до джерела шуму та тремтіння. На даху кам'яного будинку виявився отвір. Дощ безперервно йшов, створивши стіну зі своїх важких крапель. Частинки води з часом зруйнували потужними своїми ударами каміння, смиренно розкидане під дірою.

Цікаво, хтось намагався вибратися через цей отвір назовні? Ні. Ще рано. Я сюди прийшла за скарбом, а не втечею. Але шлях треба запам'ятати. Я швидко переплигнула через кам'яну гору і потік крижаної води. Після цього дістала люмінесцентну фарбу. Вмочивши пензель, я провела їм по шорсткій поверхні стіни і, відвівши ліхтар, побачила гарну рожеву лінію, що періодично впадала у тріщини.

Шлях продовжувався. Вогкість, що віяла з усіх боків, порожнеча, що вела невідомо куди, і жителі, які періодично з'являються на стінах або підлозі. Все це тримало в тонусі, не даючи розслабитися. Але думки... вони вже вдосталь змучили мою голову. Чому звідси ніхто повноцінно не вибирався? Чекає мене щось набагато страшніше, що змінить життя чи вирішить його наявність? Не може порожнеча стати єдиним противником розуму серед цих стін. Проте... у напівтемряві живуть страхи.