коли пахне бузком

розділ #1

Ходити по темному лісі, не надто весела затія, та проте мені хочеться спіймати від цього насолоду.

Ліс густий, насичений зеленим, і від нього віддає бузковим ароматом. Чорт забирай, він прекрасний.

А ще по ньому наче смужками пролітає магічний туман. Він цівками розлітається по лісу. Наче помічаючи свою територію. А враховуючи, що ліс наче сплетений цим магічним яскраво-зеленим туманом по всіх усюдах, ця територія належить тільки йому.

По дорозі я встигла помітити гострі витончені роги, кольору слонової кістки, оленя, за густими кущами. Але вони миттєво зникли, так само як і промайнули переді мною. Я натрапила на кущі яскраво, чи то кривавих, чи то калинових троянд. І ось зараз у правій руці тримаю відірвану рослину.

Відірвати було тяжко, тож я намагалася не порізати собі руки. Проте тендітні пальчики все ж залилися кров'ю, невимовного кольору троянди. Крові небагато, але вона цівками все скрапувала на землю.

Я все йшла, йшла, і йшла. Аж доки ноги не обважніли і мені не стало нудно. Що ж робити?

Якщо правильно знати шлях лісу, його структуру, звички, та до чого лежить душа цього лісу, можна знайти чудові місця, в яких я так люблю побувати сама.

Тут я відпускаю свою душу у незвіданне. Їй тут мирно. Затишно. Тепло. Як і мені. Усе моє єство наче сяє, коли я відхиляюся назад.

Я сіла на дерев'яні дощечки, які вели собою недовгу доріжку, стовпи яких впиралися у темну, і напевно, зарослу мохом та водоростями землю, що охоплювала вода. Вона була всюди.

Моє лице упіймало кілька променів сонця, і на цьому досить. Легкий вітерець пестив мені обличчя та оголені руки, що впиралися в дощечки.

Чудово.

Я відчуваю свободу. Умиротворення. І певно, навіть безпеку у цьому місця.
Тут тепло. Іноді навіть гаряче.
Все ж, літо тільки от-от настане. Його ще достеменно немає, та проте сонячне тепло, і позеленіла травичка з низькорослими рослинами дають про себе знати.
Хоч та частина лісу, в якій я проводила собі шлях сюди, завжди омивається зеленим кольором.

Це чудово.

Також я в захваті. Я радію, і щастя дрібними цівками спадає по моєму тілу. Наче мурашки. Від цього на мить стає холодно, і я тремчу.

Озеро наче лагуна. Колір незвичайний, чужий. Та він прекрасний. Незвіданий, і неймовірно заспокійливий. І він просто, занадто.

Коли линуть періоди дощів (сезони), вода піднімається з істотною силою, і тоді коли я опускаю свої ніжки донизу, вода відразу поглинає їх. Але в такі дні зазвичай, вода прохолодна.

Я чутлива до холоднечі.

Взагалі, в такі дні тут просто надзвичайно. Дерева низько нахиляються над озером, і подеколи їх малахітові гілля знають торкатися води, через що я починаю тремтіти. Цей краєвид є надзвичайною красою, тож привабливішої місцини годі й придумати.

Це неймовірно.

А сьогодні вода досить низько, тож якщо я опущу ніжки, вода мені не загрожуватиме. Іноді я сплітаю собі цілі історії, надумовуючи що десь тут у лісах живуть справжні мавки, волосся яких покрите зеленню. Ці дівчата приходять сюди плавати.

Це всього лише мої думки. Жодної мавки я ще тут не бачила. І нічого більш дивного, за ті таємничі лінії неприродного туману, що покриває увесь ліс.

Я вже намагалася втекти звідси, та всі спроби наче на вітер. Марно, абсолютно все.

Відколи я почала жити з ним, я зрозуміла, що вже не вийду звідси ніколи. Хіба що, якщо він цього не забажає. Сподіваюсь, він колись зрозуміє, що мені потрібна свобода. Справжня свобода.

Нещодавно я дійшла думки, що не проти з ним жити. Я звикаю, і страх відходить.
Повільно, але це стається. Відбувається.

Бувало й таке, що я зникала у лісі аж до ночі. Гадала, що зможу знайти вихід. Та це виявилося однією з моїх численних помилок. Я заснула прямо під якимсь деревом з величезною товстою корою, на якій власне, і вмостилася.

Вночі він мене знайшов, і поніс до будинку. Мовчки. Це було мовчки. Я майже прокинулася, і все ще мала змогу поринути в сон. Хлопець був спокійним, та здається, трохи стривоженим. А якщо врахувати, що він ніколи переді мною не показував своїх справжніх емоцій, зараз він був наче білими нитками шитий.

Хоч я бачила невиразно, бо в лісі було тьмяно, я змогла угледіти у ньому щось хороше.

Я чула тільки хрускіт твердих гілок, на які він ступав, і його дихання, що час від часу торкалося мене. Коли він нахилявся, чи намагався пройти під деревами, обережно.

Здається, чи він справді починає звикати до мене?

Власне, як і я до нього.