У кінці вони обидва помруть

Руфус 01:41 Матео 01:52

Руфус

01:41

Раніше ми гасали по вулицях на велосипедах ніби в нас ніколи не було гальм. Але сьогодні все інакше. На перехрестях доріг ми постійно дивимось то ліворуч то праворуч, і зупиняємося на червоне світло світлофорів, як, наприклад, зараз, хоча на дорогах не видно жодної автівки. Ми проїжджаємо повз клуба «Цвинтар Квінта», котрий кожен вечір відчиняє свої двері Приреченим. Поруч з входом вже зібрався натовп молоді років двадцяти з лишком. У черзі панує повний хаос. Напевно, ці хлопці лопатою гроші гребуть, адже Приречені та їх друзі мріють в останній раз як слід відірватись на танцмайданчику, поки їх час не закінчився.

Брюнетка (капець гарна) вопить, коли до неї підкочує якийсь придурок зі старою, як світ пікаперською фразою (може, ти все ж таки доживеш до завтра з краплиною вітаміну Я в своєму тілі), а її подружка починає з розмаху гамселити того сумкою, поки той не відстане. Бідна дівчина не може позбутися дурних залицянь навіть тоді, коло тужить за своєю долею.

Загоряєтся зелений, ми рушаємо з місця і вже через кілька хвилин дороги дістаємося до Плутона. Наш інтернат – це двоповерховий комплекс з високим фундаментом і фасадом, що побачив багато чого на своєму віку: сколота цегла, яскраві нерозбірливі графіті. На вікнах першого поверху висить решітка, але не тому що ми молоді злочинці. Це для того, щоб ніхто не проник в середину і не обікрав дітей, котрі вже й так багато чого в житті втратили. Ми залишаємо велосипеди біля сходів, біжимо до дверей, заходимо. Далі ідемо вже спокійно, не навшпиньки, по дешевій чорно-білій плитці в коридорі прямо у вітальню. Тут висить дошка для оголошень з інформаційними листівками про секс, аналізи ВІЛ, аборти, медичне обстеження дітей, взятих під опіку, і таке інше. Та не дивлячись ні на що, саме в цих стінах я почуваю себе як удома, а не як у казенному закладі.

У вітальні є камін, котрий не працює, але виглядає на славу. Стіни пофарбовані в помаранчевий. Завдяки їм, в цьому році я налаштувався на осінь ще влітку. Ось дубовий стіл, за котрим після вечері у будні дні ми граємо в «Карти проти людства» або «Табу». Ось телевізор, по котрому ми с Тего дивились реаліті-шоу «Дім хіпстера», до відома, Еймі на дух не переносить хіпстерів, і тому наполягала, щоб я дивився хентай. А тут диван, на котрому ми по черзі спали, бо він набагато зручніший ніж наші ліжка.