Загаданий квадратний світ [Тимчасово заморожено]

Більше, ніж одина

Поволі мій погляд прояснився, розвіявши темряву перед очима, що немов незабуття поглинула мою свідомість на невідому мить. Останнім, що я ще пам'ятала, був той звук шипіння феєрверку, біль та твердь кубічної землі. Й тепер, оглядаючи все перед собою, мене на кілька хвилин здивувала одна річ- дерев'яна стеля з рівних дощечок, з таких якраз були лічені будинки тут. На секунду, я не одразу второпала, що щось не так. Це був для мене немов новий ранок, який не був таким вже жахливим, як дні тому. Проте опісля мене немов током вдарило від порозуміння ситуації. І, не керуючи власним тілом, я різко сіла на м'якому фіолетовому ліжку. Хтось, вочевидь, приніс мене сюди. Одразу ехом пронеслося в голові, а нещодавній біль ніби й зовсім зник з тіла, даючи волю новим різким невпевненим діям. Та не встигла я озирнутися як слід, як одразу помітила причину вчорашньої "героїчної" дії, що здивувало й водночас досить сильно насторожило мене своєю неочікуваністю.
Така ж людина, підліток, як і я сама, опинився навпроти мене в іншому кутку будинку, оглядаючи мене крізь призму своїх прямокутних окулярів, що відбивали світло будинку в своєму прозорому склі. Здається, він оглядав мене так само насторожено, як і я його, хоча мені не вдавалося чітко вловити погляд та емоції, адже той невпевнено відходив ближче до дерев'яних квадратних дверей з дощечок ялини. Проте вдалося оглянути загальний зовнішній вигляд хлопця, що не надто чимось відрізнявся від звичного мені, нагадуючи образи лічених однокласників: блакитна сорочка, прості чорні штани, що ледь облягали тіло, а також сині з чорним кеди. А серед зовнішньості єдине, що можна було точно помітити - це темно-русе волосся, що було ледь довгим та неохайним, а також те, що він був досить худим, меншим за моїх знайомих, через що його постать здавалася хиткою, а рухи світлих рук ледь незграбними.
Так чи інакше він не виявляв загрози щодо мене, принаймі поки що, лишень акуратно й в повній тиші будинку вивчав мене, немов очікував якогось випаду чи удару з моєї сторони, рівно як і я очікувала від нього. Та жоден з нас не зробив жодного руху в чужу сторону. Принаймі до того моменту, як я поволі встала з ідеально рівного ліжка, випроставшись у весь свій ріст, що був не набагато вище його власного. Та на мій жест хлопець зреагував так, немов на випад злодія ножем, і буквально за коротку мить в його правиці з'явився плаский світло-сірий меч, складений з таких ж дрібних квадратиків, як і більшість речей в цьому світі, що я бачила.
— Краще не нападай на мене, в тебе мало здоров'я. — Несподівано для мене озвався той, а в цей ж момент ще ближче став до дверей, що були вже рівно по правицю від нього. — Я навіть можу не хотячи убити тебе, якщо ти атакуватимеш.
Від його слів мені стало ледь не по собі, а по спині знову пройшовся натовп дрібних мурашок. Та все ж мені здалося, що з ним можна якось поговорити та домовитися. Якщо до цього він, вочевидь, забрав мене з тієї ночі, то навряд чи бажав мені смерті насправді. Це більше походило на самозахист, а ніж погрозу. Хоча й причини для цього жесту захисту я не зовсім розуміла, а меч з кубиків в його руці насторожував, граючи неприємними можливими фарбами в голові.
— Я не нападаю на тебе. — Коротко відповіла я. А за мить додала, щоб розвіяти непорозуміння, а також, можливо, зрозуміти щось довкола в цьому світі, про який новий "знайомий" міг знати: — Та й чим я могла напасти? Хіба в моїх руках було щось таке, що могло б завдати шкоди?
    "Не говорячи вже про те, що саме я покликала тебе сюди вчора!". Проте ця думка не була озвучена в голос.
— Ну, в руках немає, але хто-зна, що в тебе в інвентарі, дівчино. —  Поволі юнак вирівнявся, а меч в правиці за лічені секунди просто зник, немов й не було його в цьому світі. Від побаченого, в реальності якого я вже не сумнівалася, мене охопило примарне відчуття зацікавлення, а також здивування. До цього я бачила вже стовбури ялинок, що просто висіли в просторі, бачила зелених мерців з кубів, пласку траву, проте щоб щось таке робив такий ж підліток ,як я... Це було досить неочікувано для мене.
— Що ти маєш на увазі? Про що ти говориш? — Нові питання все знову й знову озвалися в голові. Він щось знає. Точно щось знає про цей невідомий мені світ.
Та на мої питання хлопець відповів лишень здивованим мовчанням, що переривалося лишень звуками ззовні, які немов б зникли до цього з мого поля сприйняття. Звуки розмов місцевих, вогню вічних смолоскипів, а також якихось інструментів по каменю та металі. Тепер стало помітно білий день за вікном, світло якого пробивалося крізь скляні вікна будинку з темного кавового дерева. А також стало легше, коли звуки монстрів за вікном не переслідували мене, як це було дні назад.
— А ти не знаєш? — Нарешті розвіяв тишу він, водночас з цим невідомо звідки витягнувши пласку хлібину з все тих ж квадратиків, яку за мить з'їв, навіть не жуючи квадратних країв. А за цим простягнув й мені їжу, яка виявилася вже трьома пласкими червоними ягодами на гілочці, подібними на побачені мною лісові. Проте не отримавши жодного мого руху в свою сторону, ягоди знову зникли в його руках.
— Я думав багато хто ознайомлений з цим світом ностальгії та дитячої радості — Майнкрафтом. Невже ти зовсім нічого не чула про цю гру?
На це я лишень промовчала, а подумки розбирала чужі слова на потрібну мені інформацію. Назва гри, яку дивак щойно озвучив, мені справді була знайомою. Здається, це була досить популярна та відома гра в інтернет широтах, але більше нічого я не знала про неї, окрім цього. Проте так чи інакше це зовсім не відміняло факту того, що я попала в середину цієї гри, а отже тепер моє життя залежить від невідомих мені правил гри, що стала реальністю для мене й, очевидно, нього.
— Якщо хочеш, я можу навчити тебе основам, раз ти нічого не знаєш про цей світ. Також можу відповісти на твої які-небудь питання щодо світу гри. Тим паче, що ти, по суті, вчора вночі все ж трохи допомогла мені у втечі від монстрів. . . нехай я й не до кінця розумію сенс твоїх дій, враховуючи, що ти, як виявилося,  зовсім нічого не знаєш про те, що довкола тебе. — Знову озвався молодий голос напроти, поки я розбиралася в власних відчуттях у своїй голові, що роздирали мене на частини.
Почуття страху перед невідомим, його не прийняття, а також бажання покинути цей вимір, про який нічого не знала. Проте його слова надали трохи сенсу в моєму майбутньому, що стелилося густим туманом. Мені справді був потрібен вчитель, який б допоміг адаптуватися, пояснити що до чого. Нехай цей вчитель надто дивний і само суперечливий, як на мене.  Адже хіба я зробила щось, за що заслуговувала на такі різкі його дії та слова на початку? Погрози, по суті за те, що я намагалася допомогти. . . І він і сам це визнав!
— Мабуть, правильно почати з класичного питання: "Як тебе звуть?", чи не так? Але окрім того мене цікавить ще й те, як ти дістаєш всі ті речі з пустоти? І що за таємничий інвентар, про який ти говориш? — Ці питання здалися самими важливими зараз, та на них кароокий лишень ледь глузливо посміхнувся.
— Ти відповіла сама ж на своє питання! — Оголивши ряд білих зубів у легкій посмішці, за мить той все ж відповів: — Я дістаю речі не з пустоти, а якраз з інвентаря.  Це ,так би мовити, своєрідне сховище всіх предметів, які ти зберіг під час своєї подорожі. Все просто!  А щодо імені, то знайомі мене звуть Олегом. А твоє ім'я можна взнати?
— Діана. — Коротко та влучно промовила я вже давно звичний набір букв, що мені присвоїла моя мати, як перший дар у цьому світі. Проте власне ім'я зараз стало геть неважливим, адже вислухавши його пояснення в мене зародилося все більше і більше нових питань, одним з найяскравіших було:. — А в мене є інвентар?
— Я не впевнений, але, мабуть, є. В мене ж він є, отже й в тебе повинен бути!— Задумливо почав Олег, а опісля вже зацікавлено додав, уважно вивчаючи мої дії карими очима, що виднілися з-під прозорого скла.: — Спробуй трохи затиснути початок кисті лівиці або ж проведи великим пальцем правої руки по всім іншим пальцям правиці двічі. Можливо й в тебе є щось в інвентарі, так й взнаємо що й як.
Власне так я й зробила, поволі провела великим пальцем по іншим пальцям правої руки і за мить опісля ледь оніміла від побаченого, що не піддавалося моєму розумінню. Над правою рукою рівним рядом з'явилися темні ледь прозорі клітинки з світло світло сірим кантом, що об'єднував їх у єдиний ряд, своєрідну таблицю. Всі дев'ять нарахованих клітинок виявилися пустими та темними в середині, але ще три значення над ними були більш кольоровими. Одна довга блакитна полоска поділена на сектори, що йшла одразу над клітинками, була майже повною. А червоні та сірі сердечки з квадратиків по ліву сторону йшли в дивний ряд: спочатку три з половиною червоних, а потім сірі. Рівно так само йшов й ряд з печених ніжок якоїсь тварини з правої сторони, тільки та таблиця йшла навпаки – спочатку сірі, а потім п'ять кольорових.
— Що це до біса таке? - Від несподіванки тихо озвався мій голос. А опісля, коли клітинки зникли в повітрі, мене охопило легке зацікавлення й ще море питань.
— Ну, малий інвентар в тебе точно є, вочевидь. А чи є в темних клітинках якісь речі та скільки в тебе здоров'я, якщо нічогісінько немає?
— Ні, не має. — Коротко відповіла я, а опісля ще раз повторила дію, яка знову проявила так званий "малий інвентар". — Здоров'я – це сердечко?
— Так. Червоні сердечки. Скільки в тебе з десяти? — Перепитав Олег.
— Три з половиною.
— Це погано. Тобі потрібно поїсти, щоб відновити до десяти. Я можу дати, якщо хочеш. — Не знаючи, про що він говорить, я просто довірилась його словам, проте не попросила нічого, окрім одного.
— Ти можеш навчити мене ще чомусь? Основам, як ти їх назвав? — Це питання стало для мене ключовим. Адже відповідь на нього вирішувала всю мою подальшу долю. Вчора я побігла рятувати того, хто помітно знає більше мене й вміє теж, що очевидно. І хоча мій "жест порятунку" виявився не зовсім непотрібним йому, як я вже зрозуміла, мені самій він дозволив бодай наткнутися на можливе спасіння, яке спочатку побачила в місцевих жителях. Але цей варіант ж набагато краще! Я бодай розумію мову та слова Олега, щоб навчитися й покинути цей світ, якщо можливо. . .
— Так, добре. — Ця відповідь одразу дозволила розслабитися морально, відпустити переживання. — Проте нам доведеться піти з цього поселення сьогодні ж, якщо ти хочеш піти разом зі мною.
—Чому?— Це місце є безпечним, тут бодай є робот, який захищає від монстрів. Тут є будинки та ліжка для сну- всі умови! Та якими б не були мої думки його слова тепер стали мені трохи пріоритетніше.
— Я вже забрав всі потрібні речі з цього поселення, тож немає причин залишатися, а дім подумуємо десь інде. — Від його першої репліки в мене буквально ледь не вилізли очі на лоба, а в голові одразу поселилися нові  сумніви щодо довіри такій персоні. І це не сховалося від погляду знайомого незнайомця, що одразу знітився, ледь відібравши темну маківку в худі плечі. — Ні, ні, ні, ти не подумай! В Майнкрафті це справа проста, жителі самі не проти, що в них беруть речі. Можеш навіть продавати їм їх ж пшеницю з городів, такий цей світ!
Олег яскраво жестикулював світлими руками, немов б відганяючи мої нав'язливі думки, кидав погляди то на мене, то на підлогу з дощок ялини, немов мала дитина, що провинилася. Та сама я нічого не могла відповісти. Адже з однієї сторони місцеві й справді ніяк не реагували на мене, на мої дії, але це все було так... не гуманно та кримінально, аморально й  жорстоко. Адже нехай вони й не жалілися, та все ж красти це погано. І це було єдиним, що я відповіла:
— Це жорстоко щодо них. Навіть якщо вони справді нічого не сказали.
На це Олег лиш з певною провиною похилив голову, втупившись поглядом на підлогу.
— Я... Я тебе  розумію.