Загаданий квадратний світ [Тимчасово заморожено]

Новий день - нові знання

Ніколи ще пробудження не давалося мені таким спокійним, таким дивно тихим для цього світу. Здалося, що як тільки я лягла на дивний м'який простір тутешнього ліжка та заплющила очі, немов б весь світ зник з свідомості, стало легко й добре. Можливо, я просто була надто втомленою за всі ці неприємні й страшні дні, а можливо так працював цей квадратний світ. Проте після приємного пробудження в мене помітно з'явилися сили, а також на диво хороший настрій, про який я вже давно забула з всіма тими невідомими жахами. Шкода лишень, що голод не зник, адже їсти мені все ще було нічого, а довіряти незнайомцю бажання не було.

Крізь скляний квадратик, що був рівно напроти "мого" дерев'яного ліжка, було добре видно промені світла квадратного сонця. А смолоскипи всередині будинку приємно гріли якусь своєрідну внутрішню естетику в моїй душі, якою я сильно нехтувала раніше, коли лишень з острахом тікала в кожні закутки. Тепер стіни з різних каменів, створених з сірих дрібних квадратиків, віддавали теплом, яке немов би линуло з кожного так званого "блоку" й цим зігрівало прохолодне лісове повітря будинку. А гарна дерев'яна підлога з темних дощечок, що дивно контрастувала з каменем стін, манила око цікавістю.
Але чому стало так помітно приємно, так добре?
Це точно було не через присутність ще одного підлітка поряд, адже так чи інакше я не довіряла йому, хоча й визнавала, що мені стало легше через те, що своєрідний вчитель є поряд. Це було радше щось, що стосувалося мене саму. Можливо, нові знання додали сил, адже тепер я вміла ставити й ламати ті куби, що вже помітно дало рішучості, подарувало можливий захисток. А можливо ще щось, чого я не могла вловити з першого разу.
Проте, зібравшись перед цим з силами, я все ж встала з дерев'яного ліжка, разом з цим взувши поверх персикових шкарпеток звичні чорні кросівки, які я так любила, коли була в реальному світі. Мені слід було приготуватися до подорожі. Швидше морально приготуватися, адже ніяких речей я не мала, отже не було чого насправді брати. І після кількох хвилин, протягом яких я складала собі хороші думки для доброї дороги, нарешті рушила за дерев'яні двері, які стали ледь звичними мені.
Надворі не було жодного монстра, лишень вічно зайняті квадратні жителі цього поселення, що вже працювали хто-де, а також вдалося помітити лисицю, яка одразу втекла з мого поля зору, як тільки помітила мою постать. Ймовірно, вона їла ті червоні ягоди, що в великій кількості росли на темно-зелених кущах в тутешньому лісі. Принаймі я гадала так, адже з кущу з квадратиків лисиця справді вкрала всі ягідки.
Така ранішня картина більше не давала відчуття страху, який мучив мене позавчора, а цілком навпаки- чимось викликала легку насолоду. Цей всесвіт з кубів, якщо вдивитися в нього глибше, був складений досить непогано, немов б все було так, як мало бути. Кольори не різали очі, а до такої дивної форми фауни й флори ще можна було звикнути, як і до дивних правил фізики, про які я вчора тільки-но дізналася, зламавши свій перший "блок".
Легким рухом правиці я знову відкрила малий інвентар, як це вдавалося робити вчора, і, незважаючи на легку недовіру всім цим речам, що не мали пояснення, зараз мені знову вдалося його відкрити. Одразу опісля того мій погляд впав на один "блок" стовбура ялинки, який став своєрідним початком нового для мене, а потім погляд піднявся вище на ті лічені позначки, що були, як виявилося, важливими. Сьогодні кількість сердечок, здається, зросла на половинку й одне ціле, проте кількість тих ніжок помітно падала вниз. Прийти до висновку тут було досить легко: печені ніжки - позначки голоду. Тим не менш факт того, що цей показник падав досить швидко, лякав мене, принаймі зараз. Але їсти все ще нічого...
— О, ти вже тут! Це добре, нам скоро пора йти. — Неочікувано озвався поряд хлопець, одразу відволікаючи мене від думок, які немов б зникли у безодні, полишаючи в голові лиш пустоту.
— Так, я вже тут.
Обернувшись до Олега, поневолі я знову задумалася за вчорашні події. Проте нічого не сказала ані за його вчорашні погрози мечем, ані за дивизну кожної дії, хоча ці теми й надовго засіли в моїй темній маківці.
— Хм. Я гадаю, що підемо на захід, щоб не збитися з мого маршруту. — Задумливо почав хлопець, разом з цим оглядаючи пустоту перед собою, по якій зосереджено водив пальцями, немов б якийсь псих. Так, здогадатися, що він коперсався в інвентарі було не важко, проте навіть якщо так, то це все ще виглядало дуже дивно. — Про що думаєш?
Хлопець обернувся до мене, вочевидь, піймавши піймавши моє зосередження на його персоні, й погляд його карих очей, що виднілися з-під скла прямокутних окуляр, помітно впав на мене, очікуючи відповіді.
— Та так, ні про що. — Збрехала я, а опісля додала: — Вже йдемо, чи ти ще щось береш?
— Ні, я вже все взяв, начебто. Можемо вже йти.
Закривши інвентар, про що свідчив новий дотик до початку кисті лівиці, Олег впевнено обернувся й ступив у глиб лісу, а опісля й я теж рушила слідом в невідомі мені місця. Хоча хто зна, чи не прийшла я саме з тієї сторони, адже по дорозі зустрічалися ті самі вогнища та рівні жовті доріжки, що були і тоді, коли я вперше ступила в це поселення.
Бувай, мій рідний край!
Подумки я попрощалася з тим поселенням, що дало мені сховок на три моїх жахливих перших дні. Нехай цей світ і мав гострі зуби щодо мене, все ж я була вдячна за те спасіння, що мені дісталося, адже воно дозволило мені найти того, хто міг помогти мені піти з цього світу назад у свій.