Загаданий квадратний світ [Тимчасово заморожено]

Шум піску під ногами.

Так тихо...
Це перше, що спало на думку, коли я прокинулася в цьому "будинку". Адже тут й справді була глибока тиша, мов б всі в раз вимерли у цьому місці, не залишаючи після себе нічого. Мов б все довкола зупинилося відколи ми заснули. І ця тиша лякала мене, здавалася моторошною, хоча подумки я визнавала, що вона не така вже погана у порівнянні з тими звуками, які мені довелося пережити в попередні дні. Та й жовте приємне світло смолоскипів "гріло" погляд, даючи помітне відчуття захисту та своєрідного затишку, якщо так можна сказати про цю коробку з кубів досок темної ялини, яку ми з Олегом вчора наспіх побудували.
Ненароком мій погляд впав на ліжко напроти, як подумки згадався вже трохи знайомий дивак, якому тепер часто відводилося місце в моїх думках. На бірюзовій поверхні плаского "одіяла" ліжка з квадратиків вмостилася його худа постать, ледь вигнувши спину, щоб, вочевидь, зігрітися цієї прохолодної ночі.
Як я зараз здогадалася, ті "правила сну" у цьому світі працювали лишень тоді, коли лягаєш спати. Адже зараз хлопець просто розслаблено відпочивав та не рухав жодним м'язом свого тіла. Хоча сказати точно спить він чи ні мені не вдалося б, адже я бачила лишень його гострі плечі й худу спину, бо він вдало відвернувся від мене до темно-коричневої стіни перед своїм ще досить дитячим обличчям.
Поволі я перевела увагу на вже холодну кам'яну пічку-куб, як завжди складену з сірих квадратиків різних відтінків, що давно згасла й більше зовсім не гріла. На ній лежали чужі окуляри з прямокутними скельцями, які підліток майже ніколи не знімав при мені. Але мене цікавило зовсім не те, що було на рівній гладкій поверхні грані блоку, а радше зацікавило те, що могло в ній бути й її використання.
Звісно, Олег мене вчив й все ж щось я вже вміла, проте, як на мене, то було зовсім трохи, ніж він справді міг знати. Адже тепер, після дороги, яку ми пройшли, мені стало помітно те, як просто він відноситься до того всього навколо, як легко живе за тутешніми дивакими правилами й як вправно робить все задумане, немов знає про те наперед. І це не та самодурність й наївність, яку я вбачала у ньому в перший день знайомства, а щось інакше. Щось зовсім інакше...
Невпевненими кроками я тихо наблизилася до нового цікавого блока, спочатку оглядаючи його, мов дикого звіра. А опісля огляду вже впевненіше провела по його поверхні рукою, не торкаючись чужих речей на ньому. Якщо так працював верстак, то й пічка, ймовірно, теж буде. Власне, так і сталося. Перед мною одразу повстала світло-сіра знайома площа частини великого інвентарю, а також нові клітинки, які без особливих роздумів вдалося зрозуміти. Дві клітинки над інвентарем були рівно одна під одною, а ось на третю, ледь більшу, наводила увагу знайома сіра стрілочка. В нижній клітинці було шість чорних вугілинок, про що я здогадалася по вигляду нового плаского предмету та білій цифрі поряд з ним, а верхня ж клітинка пустувала. Проте пустою вона була лишень зараз, адже, очевидно, те, що було в ній, якраз і плавилося вчора, а отже є тим самим сірим ще одним пласким предметом, на який веде стрілка.
Це залізо? Ця думка одразу сяйнула в голові, коли я подумки порівняла колір тих пласких світло-сірих паралелограмів з квадратиків з кольором інструментів, які не раз бачила в чужих руках. Й все одразу стало на свої місця. Тепер ясно, як він зміг отримати матеріал для інструментів. А потім, ймовірно, просто створив всі ті речі на верстаку, як я вчора створила собі їжу.
Та потік думок перервав неочікуваний рух поряд, через що я ледь відсахнулася від щойно опанованої речі, а також підійшла ближче до свого ліжка, готуючись до чужих можливих підозр.
Та хлопець навіть не звернув на мене увагу спочатку, причиною чого могла бути й відсутність окуляр, які він намагався на дотик найти лівицею на поверхні печі. І тільки тоді, коли прозоре скло стало поміж його карими очима й світом ззовні, він ледь здивовано поглянув на мене. Проте нічого не очікував, адже одразу весело привітався зі мною, мов нічого й не відбулося:
— Добрий ранок. Давно не спиш? — Розрізав тишу привітний голос хлопця, що був зовсім трохи вищим по тембру, ніж голоси більшості з однолітків чоловічої статі з мого й паралельного класів. Але, визнаю, він досить личив Олегу та зовсім не був "пісклявим", як часто казали хлопчаки з мого класу.
— Н-ні. Я нещодавно прокинулася. — Від власної, хоч й прихованої,  брехні мій голос на секунду затремтів, проте підліток на мої слова лишень схвально похитнув головою, нічого не запідозривши в моїх словах.
— Надіюся, що тобі добре спалося. Бо в нас сьогодні ще достатньо довга дорога попереду. — Сповнений радості він задоволено підвівся з ліжка, а за мить одним рухом плаского залізного, як можна вже було здогадатися, кайла за лічені секунди зламав пічку, а опісля задумливо оглянув карими очима "будиночок". — Тільки дім, напевно, для початку розберемо назад.
— А? — Здивовано німе питання само вирвалося з моїх уст, мов продовження думки, яку я не озвучила. Ми ж тут зовсім одні... чи не так? Чи це ти так намагаєшся приховати сліди свого перебування з якоюсь метою ?
— Нам він більше не потрібен, але блоки ще можуть знадобитися для чогос іншого. — Задумливо юнак поглянув на двері, разом з цим правицею ламаючи смолоскип поряд з своїм ліжком, а за мить  додав: — Хоча. . .  Знаєш, нехай буде так, як є. В нас ще є деревина, тож краще зберегти час, якого у нас не так вже й багато.
У відповідь я лиш схвально похитнула головою, хоча моя думка мало чому могла заподіяти. А через хвилину теж рушила слідом за "вчителем" на вулицю під світло квадратного сонця цього примарного світу, що все більше ставав звичним мені явищем.