Уламок минулого

Розділ 7. Всі про все колись всеодно дізнаються

*Дзвінок від мами*

-Мішель, тобі дзвонять.
-Мішеееель!

-А?...Так...Алло...-сонним голосом сказала ти.
-Привіт, Лемі.
-Мммм. Хто це?
-Мішель, з тобою все добре?
-Так....МАМО?!
-Ну нарешті. Ти де? Ми тебе вже годину чекаємо. Ти Еву зі школи забрала?
-В якому сенсі чекаєте? Еву? Еву зараз по дорозі заберу.
-Тобі ж Ева мала сказати, що ми приїдемо. На післязавтра нічого не плануй, тебе НАРЕШТІ знову всі побачать.
-Ти маєш на увазі те, що я думаю?
-Саме так.
-Але я не...
-Нічого не хочу чути! Чекаємо вас вдома.
-Мамо! Я не можу!

Вона кинула слухавку.

-Чорт!
-Мішель, все гаразд?
-Майже. Алекс, ми зможемо до 104 школи під'їхати?
-Так, звісно.
-Дякую.
-Так а що трапилось?- спитав Енді.
-Я потім розповім.

Хлопці лише схвильовано переглянулись.

За 20 хвилин ви доїхали до школи.

–Ну ось...У Еви за 10 хвилин закінчиться урок. Я піду почекаю її біля кабінету. Зачекаєте?
–Звісно.

По дорозі до кабінету, ти думала, що тобі робити. Бо кинути команду ЗАРАЗ ти не можеш і не хочеш. З іншого ж боку, це всього на один день і цілих 3 місяці ти не будеш про це думати.

Поки ти думала, вже прозвенів дзвоник.

–Мішель? Привііііт!
–Привіт, Ево. Як справи?
–У мене все добре, а ти як?
–В нормі,–ти посміхнулася.
–Слухай, а чому ти не сказала мені, що сьогодні приїдуть батьки, га?
–Ойййй, вибач. Я забула.
–Що саме? Сказати чи те, що вони сьогодні приїдуть?
–Про це все.
–Ну добре. Ходімо, нас чекають.
–Мішель...
–А?
–Тобі прийдеться йти на захід?
–Так....

–Здрастуйте!
–Привіт,–одночасно привіталися хлопці.
–Алексе, Енді, це Ева. Моя молодша сестричка.
–Так, ну ми вже знайомі...по телефону розмовляли декілька разів. Я рада, що ми зустрілися вживу.
–Ми теж.
–Мішель, куди далі?
–На вулицю*****будинок *
–Добре.
–Ево, а це тобі ,–Енді простягнув сестрі шоколадку.
–Дякую! Це моя улюблена!

Ти посміхнулася.

Ви доїхали за 15 хвилин.

–Мішель, тебе чекати?
–Так! Ми в ніч?
–Так, сьогодні нічна зміна наша.
–Добре....А може ви зайдете?
–Якщо ти запрошуєш...

Ти тільки закотила очі і посміхнулася.

–Мішель це ти?
–Так.
–Привіт, ми тебе вже....У нас гості?
–Так.
–Мамо, тату!
–Привіт, сонечко.
–Мамо, тату, це Алекс та Енді. Вони мої напарники.
–Приємно познайомитися. Я ВерОніка Блек.
–А я Тім Блек.
–Блек? Мішель, ти не казала, що ти з сім'ї Блек.

Ти дивилася в підлогу.

–На то були причини.
–Лемі! Ну знову ти за своє!
–Так! А що? Чи я не маю права жити без вашого прізвища?
–Мішель?
–Вибач, Ево.....
–Чому ти так завжди кажеш? Чому ви завжди через це сваритесь?
–Ево, я не хочу втягувати тебе в це, вибач.
–Мішель, давай поговоримо.
–Ні, тату, не сьогодні. Я працюю в нічну, до завтра. 

Ти вийшла з дому. А хлопці за мною.

–Вибачте, я не хотіла, щоб ви це бачили.
–Може розкажеш нам?
–Давайте я розповім у відділку.
–Гаразд.

Коли ви приїхали, всі вже були на місці.

–Хей, щось сталося?
–Ми ж повинні радіти, ні?
–Хлопці, зараз Мішель нам все пояснить.
–Ну...якщо коротко, то в дитинстві, коли мені були 10 років, а Еві 4, до нас додому вломилися злодії. Батьки були на своєму заході з іншими впливовими людьми, а нас залишили вдома, бо саме той захід тільки для дорослих. Мені вони залиши ключ, про який я взагалі забула. Це був ключ від сейфу, в якому були якісь важливі папери, якщо вечір пройде успішно, то вони їх підпишуть. Ось...І десь о 22:00 до нас вломилися люди в масках, їм потрібен був цей ключ. Я все повторювала, що ключа в нас немає....Але вони тримали Еву і погрожували, щоб я віддала ключа або...Я дивилася на сестру і бачила як їй страшно, вона ледь не плакала. Мені теж було страшно, але я намагалася цього не показувати. Я зрозуміла, що повинна віддати ключа....і віддала. Вони відкрили сейф і забрали документи.  Потім, коли батьки повернулися, я їм все розповіла, а вони на мене накричали, бо це були важливі договори. Вони потім тиждень зі мною не розмовляли. Але, на щастя, хоч з Евою поговорили і заспокоїли її. Тоді я зрозуміла, що для них важливіше, вирішила, що хочу працювати в поліції. І те, що я хочу змінити  своє прізвище Блейк на дівоче матері Волошко. Звісно була ще причина...щоб не було безглуздих звинувачень. Ева захотіла залишитися зі мною. А мені поставили ультиматум, якщо Ева буде зі мною, то раз на три місяці я буду ходити з ними на ці заходи. Ева ж ще маленька. А далі ходити їй чи ні, буде вирішувати вона.... Та чомусь у мене вибору не було.
–Ого...Вибач, якщо це було для тебе особистим...
–Ні, Алексе, все добре.
–Так, а Ева пам'ятає це?
–Ні...батьки їй сказали, що їй це приснилося чи щось таке.
–Капець....а...
–Хлопці та Мішелька, у нас виклик, потрібно їхати,–повідомив Нік.
–Тоді поїхали.
–Мішель, ти з ким поїдеш?
–Сама.

Всі розсміялися. Через 2 хвилини ви вже виїхали на виклик.