Найманка

16.

У будинку було добре. Настільки, що йти звідти нехотілося зовсім. Я подумки переконувала себе, що тут небезпечно і подібну хатину можна знайти і деінде. Врешті, внутрішній діалог мене зі мною зійшовся на тому, що у нас буде такий само будинок. І крісло. І десь ближче до лісу, подалі від людей. Хоча тоді це привертатиме увагу... Підозрілі сусіди на відстані - гірше, аніж звичайні десь поблизу. Від останніх, принаймні, знаєш чого чекати.

Я знов піймала себе на думці, що канікули за ґратами вплинули на мої майбутні плани. Якщо точніше, вони у мене з'явилися. Той же будинок, фах який-небудь, кіт...

Раніше я просто жила, працювала, подорожувала і не переймалася що буде далі. Звісно, я займалася плануванням, коли отримувала завдання, чи коли виконувала чергове і вирішувала що робити далі. Та це було зовсім інше.

Тепер я була не сама.

- Довго збираєшся тут сидіти?

Новенький вийшов з-за дерева, під яким я медитувала у тому ж кріслі-качалці ледь не цілісінький день.

- Ще не вирішила.

- Тоді насиджуйся, бо з собою ми це крісло не заберемо.

Мені закортіло посперечатися, та здоровий глузд копнув мозок і я змовчала.

- Гадаю, потрібно зробити ревізію наших речей і завтра зранку рушити далі.

Він був правий. І я не промовила це вголос тільки тому, що була певна - сам знає. Нам і справді варто це зробити. Раптом що, може тут щось корисне знайдемо. А стирчати на місці й чекати проблем... Нащо воно нам?

Ніч настала несподівано. Принаймні, для мене. З заходом сонця ліс дихнув свіжим прохолодним повітрям, я скоцюбилась трохи і втекла до будинку. Камін привітно тріскотів, а Новенький в задумі сидів поруч. Здавалося, що тут він лише тілом, тож моя присутність лишилася непомітною. Я тихо пройшла позад нього і сперлася на стіл. Мав би вже помітити боковим зором, та він продовжував вдивлятися у вогонь скляним поглядом.

Я мимохіть задивилася на тіні на його обличчі й сіпнулася, коли наші погляди зустрілися. Хлопець усміхнувся мені кутиками губ.

- Про що думав?

- Про різне. Ходімо поїмо.

На вечерю мали небагато, та хазяйновитий Новенький засвітла зумів зібрати грибів, а вже сидячи за столом з цілковито загадковим виглядом дістав з наплічника міх з вином.

- Я планував відсвяткувати ним, коли дістанемось кудись достатньо далеко, та, гадаю, там теж можна буде купити вина, тож немає сенсу носити це з собою...

Я мовчки відібрала міх і скоштувала. Смачно. Сьорбнула ще, а тоді подала хлопцю.

- Нащо розводити полеміку, якщо можна посмакувати?

І ми посмакували. Так, що вечеря закінчилася, а ми всілися на плащ (не мій, звісно) поперед каміна і вже там допивали вино. За балачками не помітили ні як згас камін, ні як заснули.

***

Бісова пташка. Звідки у неї такий гучний крик?! Приємним таке пробудження ніхто не назве, авжеж. Цікаво, котра година... Певно, ще рано, якщо я досі не прокинулась...

За мить до мозку дійшло, що ми не самі. Я і мозок. Окрім нас поруч ще тіло. Ой, трясця... Згадка про міх з вином так раптово впала на голову, що її прийняло болем. Та якби ж тільки згадка... Живе нагадування поволі сопіло поруч.

Я взялася напружувати мозок аби згадати чи не втнула нічого... недоречного. Ніби ні. А може варто було? Я ляснула себе долонею по лобі - не на часі! Поруч ворухнувся Новенький. Я швидко скосила погляд на нього і, звісно, він прокинувся.

- Привіт? - промимрив сонно.

- Як голова?

- На місці.

- Отож, з тобою все гаразд, - підсумувала я, встаючи. - Нам вже варто виходити.

- Перехопимо чого-небудь?

- Я хіба води...

Хлопець встав і пішов помити пару яблук, з тих, що знайшов з грибами. Його, здається, зовсім не хвилювало ні те, що ми наклюкалися вчора, ні те, що заснули разом біля каміну. Я спочатку здивувалася такій легкості з його боку, а тоді згадала, що нам вже цілком звично бути поряд. Певно, з його точки зору, що ми сиділи поруч у сіні, що заснули тут - однаково нормально. Я ж прокинулась раніше й досі була трохи оторопілою навіть не від того, що було, а від того, що могло би бути. Найцікавіше те, що я не певна стосовно того, який розвиток подій мене засмучував більше.

***

Попід ногами ще струменів туман, а навколо було сіро від ранньої пори. Ми йшли мовчки, ніби боялися сполохати ранкову тишу чи виявити себе для тих, хто нас ще не помітив.

Ми вирішили не шукати дороги, а йти лісом. Якщо ж вийде інакше, то триматися осторонь. Все ж, досі була вірогідність, що нас вистежують, а ризикувати не кортіло. Всього за день ми звикли до спокою. Така вже людська натура - до хорошого завжди швидко звикаєш.

Попри надію, що перерва дасть нам змогу відпочити, врешті виявилося, що ми просто збилися з ритму. Не надто, та все ж. Висновок був очевидний: спочатку дійти до безпечного місця, а вже потім думати про нормальний відпочинок.

Я задерла голову, шукаючи поглядом небо поміж дерев. Паралельно згадала карту і все, що допомогло б зорієнтуватися в просторі. В теорії, ми були неподалік гір, десь у цих краях є селище, звідки люди ходять у гори, щоб добувати там корисні каменюки, за рахунок чого й живуть, а на схід від нього ще одне більш-менш велике місто.

Мабуть, краще прямувати далі від гір, кудись, де більш людно і легше стати невидимкою на виду. Тим паче, у цих краях суцільні ліси, а на схід ландшафт змінюється і там більше полів і водойм... Людяніше, як-не-як.

- Чула? - обірвав мої роздуми Новенький.

- Що?

- Здається, віддалік щось добряче гепнуло...

Я не чула. Та, враховуючи, що я подумки вже була хтозна-де і горя не знала, воно й не дивно.

- Може, ми вже неподалік шахт? - припустила я.

- Може...

Він напружено роззирнувся і ще більше затих. Я теж почала дослухатися, бо, попри моє припущення, щось підказувало, що це не шахти. І не люди.