Вам повторити?

2 розділ

Офісні двері скрипнули, щосили показуючи, наскільки давно вони відслужили своє, постійно пропускаючи повз себе втомлених працівників, які мріяли про підвищення та вихідні.

— Герміоно, ну скільки можна тебе чекати?! — промовив Рон, пропускаючи перед собою сестру. — Та залиш ти Байрона у спокої, врешті-решт, ти не єдина у нашому відділі!

— Серйозно, п'ятниця — короткий день, і ми вже давно планували... Герміоно, а хто це? — раптом зупинилася Джинні, котра вже була готова схопити подругу за руку і затягнути у вир вихідних, але, побачивши дитину біля неї, зупинилася, завмерши.

Вона стояла, немов те, що відбувалося, сповільнилося, як непотрібний фон у кінофільмі, коли режисер хоче виділити найголовніше. Кришталево-сірі очі дивилися на неї з абсолютною любов'ю, такою, яку неможливо підробити чи відіграти, навіть якщо ти першокласний актор. Щось цілковито чисте.

— Це дійсно ти? Я так за тобою сумував, — промовив хлопчик, дивлячись прямо на неї.

Герміона розтулила рота, намагаючись щось вичавити з себе, але всі слова скупчилися у горлі, ніби купка міністерських клерків у ліфті перед початком робочого дня. Я також за тобою сумувала. Вона дивилася в обличчя дитини, і їй здавалося, що вони вже були знайомі, можливо, багато років тому. Холодок пройшовся її потилицею, коли Ґрейнджер подумала про всю дивину цих відчуттів.

— Герміоно? — перепитав Рон, виходячи з дверей, щоб поглянути, що там коїться.

— Я... — вона підняла брови, сподіваючись, що от зараз її мозок, як завжди, видасть гідне пояснення тому, що відбувалося, але кляті шестерні ніби завмерли, зрадивши власницю.

— Скорпіусе! — раптом пролунав чоловічий голос з протилежного боку кабінету, який вмить привернув до себе увагу. — Скорпіусе, ходи до мене.

Герміона перевела погляд, і в очі одразу ж кинувся ідеальний до скриплячого снобізму піджак, запонки, дороге взуття. Навіть міністр не одягався так навмисно ідеально, ніби ще й одяг повинен кричати про зарозумілість. Хоча, його обличчя справлялося із цим не гірше, попри те, що зараз воно виражало зневагу, змішану з... панікою? Дивно, тому що вона жодного разу не бачила Малфоя у паніці.

— Я хочу побути з мамою, — похитав головою хлопчик, схопившись за руку Герміони.

— Що... що ти таке кажеш? — примружився Малфой, здається, втративши слух. Або розуміння людської мови. Чи сподівався на те, що припинив розуміти.