Не вистачить ні крейди, ні дошки

Все, що стосується тебе - має значення.

  Джісона акуратно поклали на ліжко. Голова зручно лежала на подушці, не даючи крові витікати з носа. Мінхо поклав біля молодшого його портфель, який виявляється весь цей час був у нього в руках. Хан смикнувся, але в ту ж мить пошкодував про це: біль знову почав обпалювати його, немов блискавка, а в голові загуло з новою силою. Лі вийшов з кімнати, тож Джісону випала нагода як слід розглянути її. Приміщення не було дуже великим, але це навпаки робило його більш затишним та атмосферним. Стіни були обклеєні плакатами різних музичних груп та різноманітними наліпками від котиків (яких було найбільше) до мотиваційних цитат. Поруч з м'яким ліжком стояла висока шафа, котра була повністю заповнена книжками, коміксами та мангою. Хан мимоволі посміхнувся, коли помітив серед них мангу «Сім'я шпигуна». Вона була його улюбленою і він зрадів, що Мінхо також очевидно її любить. Біля книжкової шафи була ще одна шафа, блондин припустив, що ця була призначена для одягу. Поряд з великим вікном був розташований стіл, на якому був легкий творчий безлад, а навпроти ліжка було розміщено дзеркало у повний зріст, краї котрого теж були обклеєні наліпками із котами. Кімната була справді чудова, Хану вона настільки сподобалася, що він був би не проти залишитися тут назавжди. Тим часом Мінхо повернувся з мискою води в руках та аптечкою під пахвою. Він обережно опустив миску на підлогу і без жодних слів розпочав відшукувати в аптечці потрібні йому ліки. Його мама працювала в лікарні. Малим він дуже часто бував з нею на роботі й дивився на те як вона поралася з пацієнтами, тож першу медичну допомогу він зможе надати. Він змочив маленьку хустинку у воді й м'яко приклав до носа молодшого. Краплинки стікали по його щоках, та падали на подушку. Тим часом сорочка Хана була розстібнута, весь живіт був у синцях, що вже встигли посиніти. Лі розпочав водити пальцями по ребрах молодшого, намагаючись намацати можливі переломи. Джісону раптом стало ніяково, його щоки й кінчики вух почервоніли. Він відчував, що його дихання збилося і розумів, що хлопець над ним це помітив. Приємне тепло розлилося по тілу від обережних дотиків Мінхо до його шкіри. Тепер всередині хлопця боролися біль від побоїв, насолода від турботи коханого і збентеження від занадто очевидної реакції свого тіла.

  — Ти мусиш бути обережнішим, — тихо, майже пошепки вимовив Лі. Він все ще продовжував ніжно й обережно витирати кров з обличчя молодшого. — Ти повинен був відступити.