Не вистачить ні крейди, ні дошки

Кінець.

  Джісону було соромно це зізнавати, але він дійсно на мить злякався Мінхо. Річ у тім, що з Донхьоном хлопець знайомий не перший рік і точно міг сказати, що просити вибачення не в його стилі. Всі знали, включаючи вчителів, що цього парубка абсолютно не можливо змусити робити щось, що йому було б не до вподоби. Перші роки вчителі все ще намагалися якось діяти, але жодні покарання та погрози не працювали й, врешті-решт, вони опускали руки. Тоді що ж такого вчинив Мінхо, якщо навіть Ян Донхьон, який не підкорюється нікому, став на коліна? Ця сторона Лі була не відома Хану і, звичайно, йому стало страшно. Всього лише на мить. Втім, Джісон не розгубився та одразу ж попрямував до старшого. Ян залишився позаду, все ще стоячи на колінах з опущеною головою. Глибоко здивовані школярі стояли поруч із ним і намагалися зробити якомога більше світлин. Все ж таки не часто побачиш такого Донхьона.

  — Ти! – Джісон вказав пальцем на Мінхо. — Що ти йому сказав?

  — Всього лише ввічливо наказав, аби він попросив в тебе пробачення, — як щось буденне, відповів старший. Очевидно, його забавляла вся ця ситуація.

  — Ввічливо наказав? — гнівно прогарчав блондин. — Хіба тебе хтось просив комусь щось наказувати? Я можу за себе постояти!

  — Так? Я бачив того вечора як ти можеш!

  — Якого біса ти знову намагаєшся мене принизити! — венами Джісона полум'ям розлилася лють, — Я доросла людина і сам можу розв'язувати свої проблеми!

  — Окей, наступного разу я просто залишу тебе помирати на тротуарі!

  Джісон роздратовано розвернувся та пішов до виходу з їдальні. Він розумів, що певною мірою старший має рацію, але все одно не зміг стримати злість. І річ навіть не в Мінхо, а в зачепленій гордості. Ця допомога з Донхьоном відчувалася так, ніби він повернувся в ті часи, коли був малим і безпомічним і не міг навіть зав'язати шнурівки.

***

  Фелікс знайшов його на даху школи. На їхньому місці. Саме тут вони вперше зустрілися, тому часто приходили сюди на перервах. Хлопці досі з теплотою згадують своє знайомство. В той день Хан, котрий був ще малим, але вже змученим від життя, стояв, розкинувши руки, і дивився в далечінь. Вітер куйовдив його біляве волосся, але на його обличчі були спокій та умиротворення, хоч в очах виднівся сум. Ліксі, котрий тільки нещодавно переїхав в Корею з батьками й перевівся в нову школу, прагнув до нових знайомств і білявий хлопчик на даху вважався йому чудовим кандидатом на роль найкращого друга. Минали дні з їхнього знайомства і вони зрозуміли, що дійсно мають багато чого спільного, починаючи від смаку в музиці та закінчуючи поглядами на життя. Хлопці добре розуміли один одного з пів слова, що здавалося, ніби вони вже не перший рік дружать. Звичайно, траплялися сварки, адже обидва мали запальний характер і здібність образитися на якусь дрібничку за дві хвилини. Проте, вони швидко мирилися і, що дуже важливо, брали з цих сварок уроки. Це привело їх до тієї восьмилітньої дружби, котру вони мають зараз: суцільне взаєморозуміння, підтримка у важкі моменти, купа спогадів і солодке брауні ледь не кожних вихідних.