Не вистачить ні крейди, ні дошки

Я поговорю з ним по-дорослому.

  — Слухаю, Мінхо-хьоне, — пролунав голос з іншого боку слухавки. Власник цього голосу знав, що якщо Мінхо телефонує, трапилося щось дійсно важливе і серйозне. Просто так Лі це робить тільки для того, щоб привітати з днем народження і те не завжди. Зазвичай вони спілкуються переписками, а якщо ще точніше, то наліпками з різними тваринками (зазвичай з котиками). Така у них дружба і обидва нею задоволені.

  — Привіт, Хьонджіне, — навіть не бачивши обличчя старшого, Хван міг запевнити, що він посміхається. — Чи пам'ятаєш ти Ян Донхьона?

  — Як не пам'ятати цього вилупка з паралелі, — молодший мимоволі скривився. Він не забував ні того парубка, ні всі проблеми, які він приніс. — Здається, ми вже його провчили? Невже він знову щось учворив?

  — Так, — злість знову почала домінувати в Мінхо. — Цього разу бесіди та залякування не вистачить. Я поговорю з ним по-дорослому, якщо він досі не второпав своє жалюгідне місце в світі.

***

  Хлопець відкрив очі. Він не пам'ятав вчорашній день, зате добре згадував те, як разом зі своїми друзями бив того зазнайкуватого вискочня з паралелі. Задоволена посмішка з'явилася на обличчі Донхьона. Проте, коли він усвідомив, що його руки зв'язані за спиною, а ноги прив'язані до ніжок стільця, на якому він сидів, посмішка зникла. Навколо нього було занадто тихо, навіть характерні звуки природи були відсутні. Приміщення було просторим. Перед очима повстали високі колони, котрі простягалися аж до стелі, та велика кількість лавок для людей. Було до тремтіння холодно, адже майже усі вікна були розбиті. Стіни та стелю прикрашали старовинні ікони, фрески та візерунки, які вицвіли та потріскалися з часом. Де-не-де виднілися хрести, а одразу біля його стільця стояла купіль для хрещення дітей, яка була наповнена водою. Ян Донхьон не розумів, як він сюди потрапив, хто його зв'язав і для чого, але він швидко докумекав, що знаходиться в закинутій церкві. Хлопець поринув в думки, намагаючись придумати хоч якийсь вихід із цієї ситуації, проте раптом важкі двері церкви відчинилися. Спершу парубок почув кроки масивних черевиків, а потім підняв очі й зустрівся поглядом із... Він волів би вмерти, аніж знову мати справу з ними. Лі Мінхо, Хван Хьонджін та Со Чанбін. Ті самі хлопці, які постійно його залякували через цькування молодших. Со і Хвана можна було ще не сильно боятися, адже вони навчалися в іншій школі, а от з Лі було проблемно. Було багато бесід. Але щоб його зв'язали і привезли до Богом забутої церкви? Ні, такого не було ніколи. Врешті-решт, хлопці зупинилися буквально за метр від Донхьона. Кривднику стало страшно, піт почав текти з нього рікою, а від погляду Мінхо стало ще холодніше.