Не вистачить ні крейди, ні дошки

Допомога прийде звідти, звідки не чекаєш.

  Джісон прикривав своє обличчя руками й відчайдушно намагався зупинити кров з носа, котра стікала по його опухлих губах та забруднювала сорочку. Було страшенно боляче, Хан відчував себе так, ніби ним пропололи сотні грядок. Джісон подумки простогнав від болю. Він повірити не міг, що це дійсно трапилося з ним. Всі знають його, як хлопця, котрий завжди може постояти за себе й ніколи не дасть кривднику жити спокійно. Також абсолютно кожен в школі знав, що він не проти вирішувати свої конфлікти кулаками, багато хто змогли відчути усю його силу. Але таких випадків не було ще ніколи. Джісону залишається тільки корити себе за те, що він зараз весь у крові доки кривдники, задоволені собою, відзначають перемогу. Звичайно, мізками Хан ще від самого початку розумів, що в нього немає ніяких шансів перемогти і йому краще відступити. Він не зміг би здолати чотирьох хлопців, що вищі й сильніші за нього наодинці. Але його бісова гордість... Зрештою, йому прийшлося прийняти поразку, коли його почали штовхати та бити, як ганчіркову ляльку. Біль заполонив все його тіло, але він з полегшенням видихнув, як тільки вони огидно засміялися та нарешті залишили його в спокою. Йому ледь вдалося доповзти до бордюру і сісти. Його ноги та руки тремтіли. Рюкзак з телефоном валялися в траві десь неподалік. Джісон не знав що робити. Вже була п'ята година вечора, це початок зими, тож темніє рано. До його будинку йти приблизно 20 хвилин, як і до будинку Фелікса. Хлопець приречено застогнав. Чому він живе на такій великій вулиці? Він ледь не закричав, коли його руки притиснулися до обличчя ще сильніше. Він навіть кров зупинити не може! З думок його витягує шум двигуна поруч із ним. Надія на порятунок знову спалахнула в голові, він сподівався, що водій зможе довести його до будинку. Коли двері відчинилися, його і без цього сильний страх закипів з новою силою десь в грудях. Лі Мінхо. Той самий Лі Мінхо, котрий є його об'єктом закоханості й ворогом одночасно. Хан вже готувався до того, що над ним зараз почнуть насміхатися або завдадуть ще більше болю. Важко сказати, коли їхні суперечки переросли в бійки, але Джісон пам'ятав кожну сутичку настільки добре, що міг написати про це книжку. Блондин і сам не знає чому не припинив це, адже їхнє суперництво завдавало йому не тільки фізичного, а й морального болю. Він справді кохав Мінхо. Кохав так сильно, що часто задихався від цих почуттів. Його щоденник заповнений світлинами зі старшим та піснями, які ніхто ніколи не бачив, але які завжди були присвячені тільки одній людині. В цей момент Хан вирішив, що доля сміється над ним, бо саме Лі Ноу знайшов його в такому стані. Він опустив голову й прикрив обличчя руками ще сильніше попри увесь біль. Сором заполонив усього Джісона, ніхто й ніколи не бачив його таким слабким, особливо Мінхо. Блондин затремтів ще дужче, коли взуття старшого виявилося перед його очима. Він буквально міг відчути осудливий погляд Мінхо та його жорстокі насмішки над ним. Раптом Лі присів перед Ханом і легенько доторкнувся до кисті його руки.

  — Джісоне, — голос старшого звучав значно тихіше ніж блондин очікував. — Поглянь на мене.

  Мінхо лагідно відтягнув руку Хана від обличчя. Очі молодшого шоковано розплющилися, наскільки це дозволяла чимала кількість побоїв на обличчі.

  — Хто це зробив? — в голосі Лі з'явився ледь прихований гнів. Джісон не міг повірити в це, адже в цій ситуації немає жодної причини для гніву. Є купу причин для насмішок, але не для злості. — Добре, розповіси пізніше. Зараз головне обробити твої рани.

  Джісон усвідомив, що Лі Ноу дійсно не хоче з нього насміхатися тільки тоді, коли сильні руки ласкаво підхопили його і кудись понесли. Хан не розумів зараз нічого. Здається здивування витіснило навіть страх з грудей хлопця. Врешті-решт, він спробував знайти хоч якісь сили, щоб заговорити.

  — Куди... куди ти мене несеш? Мій будинок в іншій стороні та ти не зможеш весь час нести мене на руках.

  — Ти стікаєш кров'ю, а твій одяг весь у багнюці, я не хочу забруднити салон машини. Тобі пощастило, що зараз ми знаходимося поруч із моїм будинком, — чітко вимовив Мінхо навіть не поглянувши в очі молодшого.

  — Ти живеш тут? Я думав, ти живеш в центрі, — спантеличено ледь пробурмотів хлопець. Йому все ще було важко розмовляти.

  — Так і є. Я живу там у квартирі із сім'єю. Цей будинок щось на кшталт дачі. Я приїжджаю сюди, коли хочу побути наодинці, — відповів Лі. Його голос був теплим і затишним із характерною осиплістю.

  Джісон хотів ще щось запитати, але раптом його опустили на землю. Старший дістав ключ і відчинив двері свого будинку.