Demon in a red suit

Розділ 2 «Менеджер-невдаха потрапляє під дощ і зустрічає людину в червоному»

— Забув? А голову ти не забув, Ши Уду? — власниця голосу нехай і знаходилася аж наприкінці офісу, її було чудово чути навіть із місця Сє Ляня, який, користуючись недовгою перервою, попивав каву на пару з колегою. Той, на відміну від Сє Ляня, що намагався вдавати, що нічого не чує і не бачить, витріщася на картину, що розверталась між двома відомими особистостями. — Я тебе попросила зробити цей звіт ще вчора.

— Лінь Вень, ну ти чого? Заспокойся, — намагаючись утихомирити хай на перший погляд і холоднокровну, але в очах якої палав праведний гнів, жінку, хтось третій вліз у суперечку. — Ти ж знаєш, який учора був завал. Уду просто замотався. Зараз все зробить. Так, Ши?

Той же, на кого і був звернений гнів начальниці відділу кадрів і когось намагався якось відмазати ще один такий самий начальник відділу з продажу, здається, зовсім не відчував дискомфорту. Його обличчя навіть не змінилося — ні від криків Лінь Вень, ні від підлесливого голосу колеги. Все та ж гордість у погляді і непохитність. Адже не дарма в офісі за його спиною Ши Уду називали самодуром.

— Пей Мін, припини його вигороджувати, — хмикнувши, жінка все ж таки зменшила гучність свого голосу і, здається, вже була згодна на мир. Вона могла змиритись із ситуацією, але не використати шанс, щоб підчепити колег, що відлинюють, все ж таки вважала великою втратою, тому єхидно підмітила. — Ти ж знаєш, що ні йому, ні тобі це честі не робить. Та й так відмазувати і просити за тебе він не буде у разі потреби.

— Ну, Лінь Вень...

Чоловік і жінка ще недовго пускали шпигачки один одному, поки сам винуватець усієї цієї ситуації втік. Ши Цінсюань, що спостерігав за цим, тільки головою похитав і розвернувся назад до свого робочого місця, зустрівшись очима з Сє Лянем.

— Ці троє як завжди, — заявив він, помітивши погляд того. — Але я думаю, що ти вже звик до такого.

Правду кажучи, Сє Лянь міг звикнути до всього, навіть до слона, що танцює індійські танці в офісі — такий був його характер — пристосовуватися. Тим більше, це не могло не статися за такий тривалий термін як півтора місяці. Тепер він уже обжився тут і вважав, що є мало чого, здатного його здивувати.

Це також стосувалося звички його напарника, який, тільки допивши свою каву, витяг з однієї з шухлядок столу невелике дерев'яне віяло і почав обмахуватися ним. Не те щоб в офісі було жарко — кондиціонери все ще працювали в межах можливих сил, хай на дворі стояла середина вересня. Спочатку Сє Лянь не зрозумів такої фішки юнака, але незабаром сам Цінсюань пояснив, що носить із собою постійно віяло не стільки з потреби, скільки з забаганки. А сам предмет був скоріше сувенірним, ніж справді виконуючим своє задумане завдання. Його Цінсюаню подарував брат ще кілька років тому. Привіз як сувенір із Японії, коли був там у відрядженні. Дрібничка по суті, але те, як трепетно і уважно Ши до неї ставився давало зрозуміти, наскільки йому важливий подарунок брата.