Двоє старих монстрів

Частина 1

Фу Ванчжи належав до роду змій, з таким же чорним, як вугілля, тілом, розкосими й темними очима та широким й грубим ротом. Проживши на Вічнозеленій горі понад ста років, він давним-давно перетворився на духа, такий же самотній і вільний, як дикий журавель. Вночі він рахував зірки на безкрайньому небі, а вдень спостерігав за падаючими пелюстками й рибками, що гралися у воді. Будучи надзвичайно вільним й розкутим, жодного разу не перевтілюючись у свою людську подобу, його не цікавив довколишній світ, він навіть не знав, який зараз рік.

Насправді Фу Ванчжи не корінний житель Вічнозеленої гори. Якщо запитати, звідки він родом, як багато членів в його сім'ї, чи до якого клану належить, він лише похитає головою і відповість: «Я не знаю». Лише смутний спогад зберігся в пам'яті: коли він був поранений, його врятував добрий старий монах, який приніс його до маленького храму на Вічнозеленій горі.

Ім'я «Ванчжи» також дав йому старий монах. Якось старець сказав, що Ванчжи був напрочуд добродушним, не кусав руку, яка його годувала, не поводився агресивно та не був перебірливим у їжі. Змія з лагідною вдачею, про яку легко піклуватися. У Ванчжи була єдина дивна звичка – він згортався калачиком біля складу з дровами та витягував голову, зазираючи всередину. А коли старий монах вмовляв зайти, він категорично відмовлявся. Натомість Ванчжи дозволяв собі зазирнути туди лише тоді, коли нудьгував.

Старий монах багато разів намагався обшукати склад, але нічого, окрім дров, так і не знайшов. На що змія так довго могла дивитися, так і залишилося загадкою. Проте, старець смутно здогадувався, що невидима нитка долі існує в незримому світі, тому й назвав змію Ванчжи¹.

[1] Приблизно перекладається як «надія» або «погляд у далечінь».

Постарілий й млявий монах сидів перед статуєю Будди, в очікування часу, коли прийдеться покинути цей світ. Дивлячись на статую, він обміркував своє життя, коли з власної волі ізолював себе від решти світу: більшу частину мирного життя він провів на Вічнозеленій горі, утримуючись від м'яса і молячись Будді. Монах відчував, що в нього залишилося зовсім небагато турбот, а життя склалося доволі задовільним. Нарешті він повернув голову й побачив змію біля входу. Нахилившись, старець ніжно погладив змію й неквапливо промовив: «Кожна людина і кожна істота має свою долю і призначення, схоже, на цьому наші переплетені долі обриваються...».