За межами лихого будинку

2 частина

Почувши ці слова я ніби впала в транс, потемніло в очах я схопилась руками за голову, та не в силах більше себе контролювати я впала комусь на коліна. Як...чому саме вона? Це не правда.. Де моя Кет?Де, чорт візьми, моя Кет?!

...

Я проснулась від різкого запаху, але я вже була у своїй кімнаті. Під ніс мені сували малу банку спирту, який пахнув ну дуже різко. На краю ліжка сиділи мої мама та батько.

-Будь ласка, залиште мене наодинці.. — пробурмотіла я. Ще й досі перебуваючи у стані шоку, я перевертаюсь на інший бік спиною до батьків. На превелике щастя вони покинули мою кімнату. Як тільки двері зачинились я розплакалась. Я ніколи не плачу. Востаннє я плакала 7 років тому, коли, катаючись на самокаті впала на дорогу, вкритою камінцями, та роздерла собі коліно. Відтоді я не плакала. Але зараз.. зараз це так.. нестерпно, що хочеться кричати від безвиході, кричати кудись у безодню, де ніхто мене не почує...

...

Сьогоднішні часи

-Я вдома, — вже завчивши ті два слова напам'ять, я ліниво зачинила за собою вхідні двері, знаючи, що чекає на мене у стінах цього неприємного дому. Пропускаючи мимо вух вже звичні для мене слова та крики батьків і звуки битої посуди, з якої ми раніше дружно їли, я тихо проскочую у свою кімнату. Млосно видихнувши, я начіпила на вуха свої провідні навушники та ввімкнула на повну гучність Nirvana, щоб поринути у свій світ та не чути тих дратівливих звуків, які лунають прямісінько з кухні. Так я й заснула.

- Амелія..Амелія...Ам..Елія.. — я чула чийсь голос, чийсь до болі знайомий голос,але чий він? Цей звук розсіювався, ставав тихішим та дальшим.

-Амелі-і-і-я..Де ти? Мені тут так страшно.. Забери мене..

-Кет?! Кет, це ти?! — злякавшись власного голосу, я побігла назустріч на звук..невже це вона? Я не вірю.. Я бігла десь у темноті, у тумані, від швидкості мого бігу він розсіювався та позаду мене знову сходився. Як тільки я добігла, я побачила силует дівчини. Високої дівчини, моя Кет також була високою, її завжди осипали компліментами про її зріст. Я недовірливо зупинилась та прищурюючись від туману, заговорила:

—К-Кет? Це я—Лія.. Я сумую за тобою.. Скажи щось, не мовчи, благаю—мій голос тремтів, а по очах покотились сльози. Дівчина, тобто Кет простягнула мені руку. Як тільки я схопилась за неї, я зрозуміла, яка вона холодна та мокра, я подивилась на її обличчя, її руде кучеряве волосся вкривало деякі її риси лиця, але цього було достатньо, щоб побачити зелені великі очі, пухлі губи та рівний ніс, навіть веснянки.. За стільки часу її веснянки ще й досі такі сонячні.. навіть у такому дивному та страшному місці.

—Ходи зі мною, Амелія.. Ходи.. Там буде краще.—з кожним її словом з кожним подихом її голос спотворювався. Я відпустила руку та почала провалюватись у безодню.

Я вскочила з ліжка у холодному поті та у сльозах. Це був сон. Це був чортів сон..