За межами лихого будинку

3 частина

Не встигла я оговтатись від сьогоднішнього сну, як в кімнату увійшла мама. Вона подивилась на мене холодним та водночас жалісним поглядом. Я не хотіла довго затримуватись на її очах та запитала:

-Щось потрібно? — я сказала це з ноткою люті, хоча причин, щоб злитись зараз на неї немає, я просто не хочу нікого бачити.

-Сьогодні о 15:30 ти йдеш до психолога, — тільки-но я відкрила рота, щоб відмовитись, як вона, ніби прочитавши мої думки, продовжила,—І ніяких "Ні", мені нудить кожного разу, коли дивлюсь на твоє кисле обличчя ніби увесь світ тобі чимось винен, сподіваюсь, що психолог хоча б трохи поставить тебе на місце.

Злісно зачинивши двері, я залишилась сама у кімнаті, сидячи на ліжку з округленими очима. "Що це було?" — запитала я сама у себе.

Не то що би я взагалі не хочу йти до психолога, але гадаю, що допомога мені не потрібна. "Гаразд, я просто перетерплю це і все, походжу максимум тиждень, та й забуду" Еге ж, забудеш.. Тиждень? Ти серйозно? Так я сперечалась сама зі собою приблизно годину, але згадавши що мій організм потребує енергії, я пішла на кухню, щоб з'їсти маленький шматок хліба з маслом та запити все ледяною водою.

Я завалилась назад у ліжко, просто дивлячись на стелю. Чесно, мені байдуже, що думають про мене батьки, родичі та люди з якими я пересікаюсь на вулиці. Можливо, судячи по тому, як вони на мене дивляться, для них я справді виглядаю дивно, або ж я надто сильно себе накручую. Може я й помічаю дивні погляди у свою спину, та я хоча б не чекаю одобрення на ту чи іншу мою дію. Якого взагалі біса когось хвилює те, як я виглядаю та взагалі моє життя. Кожного разу проходячи біля якоїсь нудотної компанії підлітків, мені здається, що мене буквально з'їдять поглядом або накинуться, як хижаки на беззахисне мишеня. Але все ж я знаю собі ціну, та ніколи не принижувала себе. У мене ніколи не було комплексів щодо зовнішності та характеру. Мені було просто байдуже.

Я глянула на телефон, і там висвітилось «15:20»

-Чорт, я спізнююсь, — швидко накинувши на себе джинси та чорне худі, я стрілою вискочила з дому та за 5 хвилин вже була на місці призначення.

...

-Отже, як твоя мати сказала, у тебе депресія, так? — психологиня оцінила мене спокійним професійним поглядом та підготувала блокнот та ручку для записів.

-Не знаю, що саме вона наговорила, але в мене все гаразд. — я не мала бажання мати якусь спільну мову з цією жінкою, оскільки запхали мене сюди насильно.

-Це нормально, якщо ти цього не приймаєш, таке буває..у багатьох. Скажи, що ти зазвичай відчуваєш коли наприклад прокидаєшся або засинаєш?

-Я почуваюсь нормально, нічого лишнього. Зі мною все гаразд, ми можемо це закінчити по швидше? — мені байдуже, що мама їй наговорила, але депресія в мене справді є, це не новина як для моїх батьків так і для мене, я просто не хотіла ділитись тим всім з цією жінкою.

-На жаль, ні, якщо тобі не комфортно, я можу це виправити, може, тобі зробити заспокійливого чаю?

Я зітхнула та прийняла її пропозицію, увесь сеанс вона хотіла вичерпати щось з мене, та я не давалась, і казала, що зі мною все добре.

Нарешті 1.5 години мучень закінчились і я не швидким ходом відправилась додому. Йшла я дуже повільно, то зупиняючись то взагалі сідаючи на любу лавку. І так за 3 години я добралась додому. Як на диво, в хаті було тихо та не було ніяких скандалів. Я пішла на кухню щоб перевірити чи є тут взагалі хтось. За столом сиділа мама. Вона виглядала збентеженою та розгубленою, як сильно б я її ненавиділа, вирішила поцікавитись.

-Мам, все нормально? І де, до речі, тато?

Вона повільно підняла на мене очі та тихо відповіла:

-Не знаю, він мав бути вдома вже як 3 години, можливо, щось тра.. — не встигла вона договорити, як у гучно розчинених дверях з'явився п'яний батько. Він ледь стояв на ногах, тримаючи у руці на пів пусту пляшку від дешевої горілки. Я сказала пошепки, щоб ніхто не почув:

-Сука..