Thunersee

Глава 2. Перша зустріч.

Чімін прокинувся рано, і нишком, аби не розбудити малечу, босоніж почимчикував вниз по сходах до кухні. Заваривши каву, він вийшов на терасу, що була освітлена ранковий сонячним сяйвом. Він заплющив очі, підставляючи лице променям і легкому літньому вітру. На малахітовій траві так і виблискували грайливо краплі роси, що не могли не привернути увагу юнака. Він вже й забув дивуватися таким простим речам. Це, певно, перший добрий ранок за стільки років. Хоч молодого хлопця і чекає багато труднощів, все ж він видихає з полегшенням, бо найважчі часи вже позаду.

Насолодившись гарячим напоєм він повернувся до кухні, щоб приготувати сніданок, але на столі його чекала записка, яку він одразу й не помітив: "Чіміна, ми скоро повернемось. Не сумуйте".
Чімін підвів очі і... ледь дуба не дав - перед ним стоїть літня жіночка, що мило посміхається йому.

- А Ви?..- від страху ще не прийшов до тями й не може звести в купу свої думки; опускає очі, і о, Боже, він ще ж досі в нічній сорочці, який сором...

- Я Ю Рі, - вириває Чіміна із думок жінка, і протягує йому руку в знак знайомства?

- Чімін, - подає праву руку, а лівою старанно намагається натягти сорочку до колін.

- Чіміна, який ти красень став. А я, дурепа стара, тебе й не впізнала. Як же ти виріс. Та пусти вже ту сорочку, чого я там не бачила, любий. А де Юнджина? - не перестає щебетати старенька, озираючись довкола у пошуках ліпшої коліжанки.

- Я... - намагається вставити слово Чімін, але його перебивають.

- А, напевно, пішли на ринок? А я от забігла гостинці, вам принесла. Ну все, буду йти, не буду мучати такого солодуську. А ти заходь до нас, пригощу тебе чаєм, а може чимось поміцнішим, - підморгунала жіночка, і так швидко зникла, як і з'явилась.

Чімін не може оговтатися від такої зустрічі ще деякий час, та прийшовши в себе починає розпакувати кошик, що принесла ця мила-балакуча пані. А у кошику: сир декількох видів, різні горішки, мед, виноград - все виглядає дуже апетитно. Чімін нахилився вдихнути аромат, що лунає від кошика: такий молочний, пряний, домашній.

***

Дзеркальна гладь води заспокоює душу. Маленькі лазурні хвилі розбиваються об кам'янистий берег, а гори на фоні оберігають спокій тихого озера. Чімін, поклавши голову на підігнуті коліна, милується величними краєвидами такого маленького містечка і дивується, що з роками пейзаж зовсім не змінюється. Натомість змінюються люди та їх почуття, характер. Ще здавалось зовсім нещодавно він вчився плавати разом з дідусем, невміло перебирав руками і постійно хапав ротом води. Але дитиною його це зовсім не страшило, навпаки йому дуже дуже подобалося, коли дід однією рукою підхватував його під пятками і підіймав його над поверхнею води, від чого малеча верещала: відчуття щастя та страху одночасно переповнювало в ті моменти. Як хотілося б повернути час назад та знову відчути ті емоції дитячої свободи та легкості.

Чімін розглядає гори, такі могутні та скелясті, вкриті трав'яним покровом, здається вони так близько і так далеко водночас. Вони відзеркалюються у тихих водах аквамаринового озера, з якого виринає неначе Аполлон у своїй красі: темне волосся, з якого скрапують, немов бісерини, краплі води, і завиваються від тої; світла мармурова шкіра покривається мурашками від подуву вітру; довгі пальці, на яких видніються перстні, зачесують пасма, що спадають на обличчя; і темні очі, в яких видніються зорі, і неважливо, що зараз день; а мускулисте тіло від якого неможливо відвести очі...
Чімін витає десь у хмарах і ледь помічає, що Аполлон направляється в його сторону, і зупиняється в декільком метрах від хлопця. І так важко відірвати погляд, що так безстидно блукає по тілу і опустивши зір натрапляє на дещо, куди продовжує витріщатися. З дум його вириває такий низький і хрипуватий голос:

- Подобається? - чоловіка зовсім не соромить те, що він стоїть нагий.
Чімін продовжує відкрито витріщатися і не може вимовити ні слова.

- Ти що, німий? - вже більш серйозно, навіть з осторогою, цікавиться мужчинчик, і впадає в ступор коли чує знизу:

- Так.

Чімін розуміє, що він ляпнув щось не те, підривається з місця і тікає, як звичайнісінький боягуз. А що йому ще робити, як він не думає своєю дурненькою головою, перед тим як щось сказати. Щоки горять від сорому, і він всім серцем сподівається, що більше ніколи в житті не зустріне цього чудіка.

- Мило, - Юнґі, з усмішкою на вустах, промовляє в слід.