ВІДСТАНЬ

~1~

Видихаючи все повітря з легень, у мене в грудях знову починає боліти. Заплющую очі і намагаюсь сконцентруватись на своєму диханні, але трясця, нічого не виходить. Я ходжу з одного кінця тротуара до іншого і в середині відчуваю якийсь вулкан, який дуже дуже повільно тільки готується вибухнути, тільки починають з'являтися бульбашки цієї лави, яка невдовзі вся виллється назовні. Яка напевно не просто тихо виллється, а яка вибухом все знесе в своєму оточені.
Паніка. Хочу сказати що це в мене в перше. Я ніколи не страждала від панічних атак, сильних істерик і так далі. Та й зараз я не зовсім впевнена що це саме панічна атака, але я почуваюсь просто паскудно і жахливо. Але я продовжую чекати. Чекаю, чекаю, здається вже всю вічність. Здається вже пройшло декілька годин, хоча напевно навіть і 10 хвилин не минуло.

— Діна!

Зриваюсь я з місця, коли чую як обережно хтось починає протягувати засув з дверей. Так повільно і аж дратівливо, ніби хтось водить виделкою по білій і чистій тарілці. Коли нарешті кляті двері відчиняються, я просто падаю в теплі і дуже мені потрібні обійми своєї подруги. Я трималась як могла. До цього моменту. Я гірко заплакала, струмені по моїй шоці так стрімко текли, що я не встигала їх змахувати. Та впринципі і не намагалась.  Коліна в мене підкосились і я почала хилитись до долу. Моя подруга не відпускаючи мене зі своїх рук, теж присіла разом зі мною. Вона не промовила ні слова, але навіть цього мені і не треба було. Мені треба просто щоб вона була поруч. Хоча б зараз. Я відчула її ніжний дотик до мого короткого волосся. Вона знала що це мене заспокоює. Іноді мені здається що вона знає про мене все. Може навіть більше чим я сама.
Ми дружили трішки більше ніж все життя. Яке я нам'ятаю і яке ні. Завжди я бігла до бабуся, коли вона ще була жива. І тоді стукала до неї з галасом в ворота "Діна!! Виходь!". До речі цікавий факт, і зараз коли пройшло стільки часу від смерті моєї бабці, я все ще кажу, що йду до бабусі..
Та найбільше я любила коли ми з мамою приходити до неї з ночівлею, і я могла гуляти з Діною хоч до ночі. Нам ніколи не було сумно, ніколи нудно. Мені завжди здавалось що саме з нею ми завжди будемо разом, щоб не сталось, де б ми не були. І зараз так само вважаю. Скільки це пройшло років? Багато.
Відчуваючи що мої сили вже на межі, я відстороняюсь від її теплого светра і протираю очі пальцями.

— давай, сідай — каже спокійним і розміреним голосом до мене. Я як під гіпнозом слухаю її і встаю з землі. Ми сідаємо на лавку біля її дому. Ну як лавку. Це просто дошка прибита до поваленого дерева. Але ця "хейдмейд лавка" ще нас переживе. — розказуй, бо по телефону я так нічого і не зрозуміла.
Тут я розумію, що не знаю що сказати, не знаю з чого почати. Як це взгалі вимовити в голос? До горла знову повертається той ком і не дає дихати.