Прокинувшись ранком... Хоча кому я брешу було давно за першу, а я лишень зміг відкрити очі. Вчора я значно перебрав, так багато я давно не пив, якщо звісно колись пив. Я йду вмиватися і крізь пекучий біль в голові в пам'яті з'являються уривки вчорашнього вечора. І о боже! Влад! Невже я справді вчора зізнався йому в коханні?! В пам'яті почали з'являтися нові уривки, і вони не точно не покращували ситуацію.
*Спогади про вчорашній вечір*
Напівп'яний Михайло сидів в барі абсолютно сам, він доволі довго розмовляв з барменом який вже втомився від людей, але робив вигляд що йому справді цікаві порожні балачки парубка. Михайло не розповідав про своє захоплення своїм другом, він розповідав скоріше про мінуси бути "відомим" якщо звісно це можна так назвати. Допивши останній джин тонік Матюхін кволо поплентався до виходу побачивши на диванчику двух закоханих і буквально на хвильку в його оп'янілій голові повстала картина де він сидить на тому ж дивані разом з Владом і обіймається так само як ця парочка. Та за мить реальний світ нагадав про себе, увагу замріяного хлопчини привернув мускулистий чоловік який надвисав над тендітною панянкою яка була явно проти контакту з чолов'ягою. Звісно благородний і п'яний Михайло намагався зупинити чоловіка, так само зробили і інші охмілілі парубки і буквально за пару секунд в барі зав'язалась неабияка бійка.
Вже за пів години з десяток п'яних молодиків сиділо у відділку поліції в невеличкій камері і Михайло був одним із них. Міша просидів близько 2-3 годин у відділку перед тим як до них підійшов один з поліцейських і крикнув "Матюхін на вихід!" хлопець не одразу зрозумів що тільки що сталось але швиденько вийшов з камери і кривенько попрямував до виходу де на нього чекав його приятель. На обличчі парубка було неабияке здивування коли він побачив що його рятівником був саме той хлопчина у якого він страшно закоханий. Перед ним стояв Влад чиє обличчя так гарно освітлювала лампа повішена над вхідними дверима яка от-от має згоріти. Матюхін міг годинами дивитися на свого "друга" але треба було забиратись швидше з цього місця доки нічого не сталося.
— То що ти тут робиш? - Михайло порушив нічну тишу коли вони дійшли до машини Михальчука
— Рятую тебе, доки ти ще десь не получив стусанів - посміхнувся Владислав.— Твоя мама подзвонила і попросила приїхати забрати тебе.
— Вибач що тобі пришлось їхати за мною сюди посеред ночі - хлопець зніяковів від розуміння того що Владу довелося їхати вночі через пів міста тому що він напився і загримів до поліції
— Все нормально не вибачайся, я і так не міг заснути. А ти що у нас пошився в лицарі, чи що? - промовив посміхаючись хлопець
— Я просто хотів допомогти дівчині, невідомо що зробив би з нею той виродок.
Потроху у друзів зав'язалась розмова, не дивлячись на стан Михайла він ще непогано міг підтримати бесіду тож в дорозі вони не нудьгували. Нарешті коли приятелі доїхали до будинку Матюхіна автівка затихла, і хлопець подякував Владу і був поспішив йти додому, але Михальчука помітив нерівний крок Михайла і вирішив що краще допомогти йому дійти до квартири, до того ж вона на сьомому поверсі, а раптом світло відключили і ліфт не працює?
— Стривай! - Окрикнув Влад, наздоганяючи хлопця. — Давай краще я доведу тебе до квартири, бо не хочеться тебе потім забирати ще й з лікарні. - Він посміхнувся і легенько вдарив Михайла по плечі.
Хлопці дійшли до квартири і Михальчук надумав вже йти, вони навіть попрощалися, але як він зробив кілька кроків його друг знов заговорив
— Влад почекай, я хочу тобі дещо сказати. - Владислав розвернувся до свого приятеля з цікавістю, поки той криво стояв біля відкритих дверей своєї квартири
— Слухай це може дурно прозвучати, але ти... Ти мені подобаєшся - останню фразу Міша сказав на одному диханні, і здавалось що прямо зараз він готовий впасти від сорому, але чорт, ну що з тим поробиш, колись то треба було це сказати. Влад тим часом стояв заціпенівший заглядаючи своїми очима просто в душу. Після короткої паузи яка здавалась вічністю Михальчук осмілився закінчити її
— Думаю мені треба подумати. Давай поговоримо про це завтра, так багато всього сталось сьогодні, я дуже втомився, та і ти теж напевно, тож давай краще поговоримо пізніше, добре? - Влад слабенько посміхнувся, глянув на друга, і пішов до ліфту не дочекавшись жодної реакції. Михайло простояв біля квартири ще трохи доки не почув як ліфт почав від'їжджати і ввійшов додому. Він дістав з холодильнику пляшку червоного вина, налив в бокал, запалив цигарку і сів за стіл. Він випив пляшку вина, потім знайшов ще пів пляшки коньяку, яку осушив доволі швидко, і поплентався спати.
* * *
Згадавши все за вчорашній вечір я зрозумів що треба все розгрібати, але господи що тепер робити? Як тепер Влад буде на мене реагувати? Що він скаже при нашій першій зустрічі після цього? Може він вирішить що я був надто п'яний і що це все не в серйоз? І тут я згадав про "поговоримо завтра" і побіг шукати телефон. Я його знайшов і побачив повідомлення від Влада "Давай сьогодні зустрінемось в парку імені Тараса Шевченка, в 16.00"
Ну він хоча б хоче мене бачити після вчорашнього. Тоді треба збиратися зараз 13.42 в принципі цей парк не так далеко від мого дому, але треба ще трохи прибрати в квартирі після вчорашнього. І справді з вчора залишилось кілька пустих пачок цигарок, кілька пустих пляшок, і невеликий бардак якщо чесно вже. Час промайнув дуже швидко я і не помітив як на годиннику стукнула 15.30 і треба було виходити, біль у голові мене вже не тривожив взагалі я лишень переживав за те що скаже Влад. Я зрозумію його що б він не відповів, і я навіть не мрію про взаємність, я просто сподіваюсь що він не відштовхне мене хоча б як друга. Я вирішив пройтись пішки сподіваючись що стане краще, але так насправді краще не стало. І ось я вже підходжу до назначеного місця, здалеку я бачу Влада, як завжди чарівного. Сонце освітлює його обличчя і це виглядає просто неймовірно, він наче зроблений з того самого сонця, а намалював його сам Господь. Я підходжу і відчуваю як до моїх щік приливає кров, а руки починають зрадницьки трястись і я вирішую дістати з карману цигарку сподіваючись що вона хоч трохи врятує мою ситуацію.
Привіт, то що може пройдемося? - від його голосу від якого я завжди млію на душі стало якось легше, і я сам не знаю чому це так. Влад теж дістав з кишені цигарку і підпалив її. Вінстон, а зазвичай бере Мальборо.
— Так звісно. - Відповів я врешті прийшовши до тями. Ми пішли далі алеєю, людей було на диво небагато, я б сказав мало. Якийсь час ми йшли в тиші, аж ось Влад знов заговорив.
— Слухай, то все що ти вчора мені сказав це правда? Те що ти сказав біля твоїх дверей? - він навіть не подивився на мене, просто спитав і йшов дивлячись кудись вперед, але я зрозумів що тікати нікуди, і що вже не так значимо що я відповім, він все зрозумів, це питання було скоріше щоб почати цю розмову
— Так. - я промовив це так начебто на якомусь екзамені, чи ще десь, але точно не в розмові про почуття. — Так це правда, і знаєш я все зрозумію якщо ти не захо... Я швидко замкнувся в момент коли відчув що Влад взяв мене за руку. Що?! Він глянув на мене з легкою посмішкою, на обличчі не було ні здивування, ні відрази, ні злості, нічого поганого. Він виглядав якось радісно, щиро я навіть не знаю як це описати. Ми йшли тримавшись за руки, в тиші і людей навколо вже не було зовсім Влад лише спитав мене в якийсь момент:
— То може зайдемо до мене на чай? Або може щось міцніше? — Він посміхнувся, глянув на мене, а я відчував що він знову дивиться мені просто в душу й рум'янець на моїх щоках ставав все сильніший але мої вуста розплились в дурнуватій усмішці і я лиш випалив "Добре, давай" і ми пішли стежкою далі, починаючи говорити про всяке.
