Листи про кохання.

2. Допоможи мені.

— Ну, хлопці, у вас скоро будуть змагання, тож не забуваємо про те, що кілька з вас їде на них. Сьогодні знову граємо в баскетбол. Поділіться на команди і почнемо. А, Ерно, ти можеш не грати, — відклавши журнал на лавку, вчитель фізкультури відійшов в сторону, чекаючи поки всі розділяться. Потім, сказавши ще пару слів, аби вони один одного не повбивали, сів біля естонця, — Будеш лічити пункти, – посміхнувшись хлопцеві, сказав чоловік і почав слідкувати за грою.

Можливо, для когось це було б образливо, але Ест і сам не хотів у цьому приймати участь, тож йому було тільки в радість просто сидіти на лавці і змінювати цифри на таблі. В залі зразу стало шумно і через пару хвилин Естонія вже потроху почав губитися в числах, і це ще не враховуючи той факт, що він дивився тільки на Фінляндію. З кожним новим пунктом його поправляв вчитель під боком, який сам плутався у цій метушні.

— Гей, зупиніться на секунду, — прозвучав свисток і чоловік встав з лавки, підходячи ближче, — Олаві, не будь таким різким. Ти крім м'яча нічого не бачиш, а через тебе Ян ледве не гепнувся вже третій раз. Звичайно, в цій грі треба бути швидким, але це не означає, що треба чинити комусь кривду. До того ж, він у твоїй команді, — забравши у хлопця м'яч з рук на той час, поки вони говорять, той показує головою на його однокласника, аби хлопець згадав, що він тут не один.

— То не моя провина, що він грати не вміє, — поправляючи хвіст на голові, відрізає Фін, бачучи, як фізрук зітхає.

— Подивимось, як ти заговориш, коли у нас змагання з волейболу будуть! — почулося від обуреного Польщі під боком, на що Фінляндія лише закотив очі.

— Хлопці, досить, ми не в дитячому садочку, — серйозним тоном перервав їх чоловік, — Олаві, вибачся перед Яном, – бачучи його незадоволений вираз обличчя, вчитель лише піднімає брови, якби чекаючи.

— Вибач, — повернувшись на секунду до Польщі, пробурмотів той і потім зразу ж відвернувся, відчуваючи, наче його тільки що принизили.

— Яне? — подивившись на хлопця поряд, знову питає фізрук.

— Вибачення приймається, — закочуючи очі, відповідає поляк.

— От і добре, але я ще не закінчив, — посміхнувшись, він знову до когось звернувся, — Устим? — чоловік не побачив жодної реакції від хлопця, лише спостерігав за тим, як той радісно щебече з Айденом, наче вони не на уроці, а на побаченні, — Устиме! – аби той його почув, довелося підвищити тон голосу, і це допомогло.