Двійка монет

Глава 5. Для міцного сну

– Дощ збирається, йди вже, – махнула рукавом Леді. – Бо весь промокнеш. А на екіпаж тобі твій суддя, ачей, не давав.

– Як і на лікаря, – підтакнув Пітер. – Промокнеш – застудишся. Не літо вже.

– Не літо!? – К'яра торкнулася нагрітої сонцем, досі теплої, хоч сонце вже й сховалося, цегли. – До самого жовтня буде літо, кажу вам. А в його середині друге почнеться!

І вона мала рацію. Лекса й не пам'ятав, коли востаннє траплявся настільки гарний вересень. Південці жартували, що нарешті перевиховали західну осінь – зробили з неї таку ж сонячну й теплу, як на їх батьківщині, таку ж руду, як вони самі.

Але й Леді також мала рацію – останню годину гріло якось по-особливому, повітря робилося важке й вологе, клеїлося до шкіри. Небо затягувало густими сірими хмарами, кружляла нижче, ніж зазвичай, зграя ластівок. Усі на то поглядали, усі говорили, що час розходитись – що час Лексі йти, – але першим ніхто не підводився. На високих, напіврозвалених сходах, що нікуди не вели – піднімалися від землі, упиралися в стіну, – сиділося добре. Говорилося добре. Набагато краще, ніж минулого разу, бо сьогодні Лекса нікуди не поспішав.

Грір замкнувся у кабінеті й наказав до нього навіть не наближатися – свою суботу він планував провести за судовими бумагами. Лекса сам бачив, як напередодні він виймав з портфеля кілька товстих, перетягнутих шнурками зошитів.

Кухарка, Матильда, поралася зі смаженою качкою, й хоч південкою напевно не була, зовсім по-південному порадила йому «піти загубитися». Сказала, як пан їх і вийде до вечора, то єдине, чого захоче – кави. І вона йому її зробить, а він, Лекса – Матильда плутала імена і називала його через раз – то не тим, то «хлопчик», – нехай йде кудись, як в кімнаті йому не сидиться. Для прибирання день, мовляв, не кращій – стане шуміти – відволікатиме суддю від роботи. На кухні ж вона його бачити не бажала – толку з нього, казала, теж зовсім по-південному, як з козла молока – тільки під ногами плутатись та бити гарний суддів посуд.

Лекса, радий, й пішов. Просиділи на тих сходах, проговорили про все, від золотих шабель в домі полковника, гір паперів на столі у судді до нових спідниць, які Леді вдалося здобути для виступів, справжнього мережива у стрічках, яке вона сама пришиє до подолу кожної.

Розігнати їх вдалося лише першим краплям дощу, що з'являлися на бруківці чорними крапками і зникали в кілька секунд. В наступні кілька з'являлися нові, і робилося їх все більше, більше.