Двійка монет

Глава 7. Пляма

– Він мене вб'є... – Лекса, стоячи на колінах, промокав з килима щось, що на килимі здавалося чорним, на шматі в його руках – темно-синім, а на самих руках – фіолетовим. Чорнило.

– Я б тебе теж вбив, – Мар'ян стояв поряд, дивився і морщив веснянкуватий ніс.

Виводити атрамент оцтом придумав він, і оцтом пахло тепер в суддівському кабінеті так, що виїдало очі, навіть відкриті двері не допомагали... Та й оцет не так щоб сильно допомагав – як була пляма, так і лишалася. Лекса теж це бачив, притискав ганчірку сильніше. Мар'ян і на те дивився-дивився, та врешті не витримав – скрикнув:

– Янголи світлі, та не три ж ти його! Ти ж лише гірше робиш! – й сам припав на коліна. – Дай сюди!

Тканину перегорнув чистою стороною, склав рівненько, додав ще оцту й до плями приклав так, щоб усю накрила. І були то чари якісь південні чи просто – вправні, знаючі руки, а чорнило стало потроху вбиратися.

Лекса ж, щоб не завадити, відсунувся. Хотів було пасма, що на лоб йому впали, прибрати, та брудними пальцями не наважився – атраменту не вистачало зараз лише в нього на лобі.

Мар'ян, віднявши одну ганчірку від плями – та уся була синя, і пляма тепер синьою видавалась, – швидко змочив і приклав іншу, а зверху – свої долоні. Очі скосив.

– Та не бійся ти так! Це ж лише килим...

Лекса, блідий, як та тканина, доки чиста, лише головою мотнув – як тут, мовляв, не боятися? Й після довгої паузи видав:

– Він казав мені взагалі сюди не заходити.

Саме так суддя йому, виходячи вранці з дому й наказуючи до повернення його всюди, де вчора не встиг, прибрати, й казав: лише одну кімнату просив пропустити, навіть як знайдеться на неї час – свій кабінет. Сказав, що лишає його відкритим з тією тільки метою, щоб Лекса провітрив там, як слід – вікно відкрив, двері й так зоставив.

Мар'ян перегорнув шмату:

– В сенсі?

– Сказав всюди прибрати, а сюди... – Лекса зітхнув.

Очі його винуваті питали: яка різниця, що він сказав, якщо я його не послухав?

Мар'ян, однак, аж випростався.

– Нащо ж ти поліз?

Лекса знизав плечима. Щоб він сам знав, нащо! Щоб не звучало воно безглуздо хоча б у думках! Що Мар'яну сказати? Що захопився прибиранням – ще та розвага, – аж так, що втратив почуття часу і простору і віднайшов себе раптом в гріровому кабінеті, стираючим пил зі стола? Чи що цікаво йому було суддів кабінет роздивитися, як вже випала така нагода? Чи... Чи, може, сказати правду? Що пилу в домі назбиралося багато, що, прибираючи, не міг він місце, де Грір просиджує вечори і ночі, просто взяти й зоставити, як є, тоді, коли все інше стало чисте? Сказати, що суддя останні дні і так, як демон, злий, що й не дивно – візьми посидь собі над тими паперами не день, не два, а добрий тиждень – чи ж будеш після цього добрий? Що йому, як сваритися Грір взявся за кожну дрібницю, не образливо навіть робилося, а його, втомленого й, певно, через те нервового, шкода?.. Ні, казати все це сенсу жодного – не зрозуміє Мар'ян, дурнем назве його й навіть матиме у тім рацію.