Двійка монет

Глава 4. Зелена стрічка

– От побачиш – посадить тебе на ланцюг, як собаку! Куток тобі виділить, й будеш там в конурі сидіть! Побачиш! – надривалася К'яра, ледь про все дізнавшись, розмахувала руками й відкидала без кінця з лоба спадаючі на нього кучері.

– Це ти як собака! – прикрикнув на сестру Пітер. – На усе незнайоме гавкаєш!

Лекса стояв в стороні. Чекав, поки насваряться. І слухав.

Слухав, бо як тут не слухати, коли так голосно? І як не запам'ятовувати, проти волі, оце – і про ланцюг, і про конуру? Воно врізалося в пам'ять само собою – лякаючим пророцтвом, насилу втиснутою тривогою, до якої він сам б нізащо не додумався, якої просто не було, поки хтось не додумався за нього й не вирішив озвучити. І це був не "хтось" – це була К'яра. Слова її завжди кололися якось по-особливому, вгризалися в саму душу, надовго застрягали в голові, що б вона не говорила. А говорила К'яра багато. Говорила різко й прямо, не добираючи ані виразів, ані інтонацій, і не спинялася, поки все не скаже. Це Лекса знав. І навіть розумів.

К'яра по-південному марила волею, ставила її над усім, несла над власною головою, бачила в'язницю у кожних чотирьох стінах, пастку – у кожній пропозиції праці. Така була – баламутна, дика. Забрала собі всіх чортів – ані брату, ані сестрі не лишилося.

Непокоїло Лексу не це – будь-які чорти, разом з ними й К'яра, мали рано чи пізно втомитися. Те хвилювало його, що разом з ним мовчала й слухала, тримаючись в стороні, Леді. І слухала зацікавлено, не перебиваючи, не розмикаючи навіть своїх червоних вуст. Так, ніби представляли їй дві точки зору – К'яри й Пітера, а вона обирала, з якою погодитись. І вибір, мабуть, здавався їй не таким вже й очевидним, раз слухала довго, уважно, склавши на грудях тонкі руки.

Лекса боявся, що коли врешті вона втомиться, велить припинити балаган, то скаже, що згодна з К'ярою. З тим, що нема чого йому робити в панському домі, в чотирьох стінах, з дверима, що замикаються на замок. Боявся, що він тоді нічого не зможе зробити, окрім як погодитись.

Виникала в голові дивна думка: от як заборонять йому, він підкориться, а потім, колись, перетнеться поглядами з суддею десь на вулиці, і зробиться йому так ніяково, так ніяково... А, власне, від чого? Відмовитись він має право, і не мусить пояснювати, чи то зі своєї волі. Втім, слухаючи К'ярині настрашки, він вже й не знав, яка в нього воля.