Ice soul // J.H

Part 9

— Хто це зробив? — Чую позаду голос директора. От блін, мені капець?

Взагалі це здається вперше, що когось застали за такими «бешкетами». Ця школа славиться бездоганною відсутністю дисципліни. Взагалі не розумію, як вони змогли так вдало не попадатись роками, знущаючись наді мною. І не тільки наді мною.
Не думаю, що навіть зараз вони сильно постраждають, а я...
Я могла постраждати від цього раніше, але не зараз, еге ж?
Зараз я тут на своєму місці.
Тепер я на рівні з ними, тому мені було б потрібно нагадати про це.
Ну тобто на цьому нічого не закінчиться, але спробувати? Чому ні?
Я повернулась, але не на те саме місце.

— Хтось з учнів щойно вилив на мене воду і висипав добрий кілограм борошна. Чи вам це заважають окуляри побачити? Здається вони мають покращувати зір. — Так, добре, нью-йоркська версія створена Маргарет Спелман повертається. Не знаю, добре це чи не дуже, але має спрацювати. Я так думаю...

— Я чудово бачу чим вас нагородили і мене це не стосується. — Промовляє доста літній чоловік у строгому синьому костюмі і бридко-фіолетовою краваткою, що зовсім йому не пасує. І що він щойно сказав??? — Мене цікавить лайка, яку я чув.

Він що?! Його цікавить лайка?! Моя лайка?! Не те, що якісь ідіоти перетворили мене на тісто?! Лайка.

— Не пригадую, пані, щоб приймав у свою школу селюків, та ще й без краплі поваги.

— Не пригадую, щоб приносила документи у школу, де так відносяться до учнів. Пане Дарклен, ви здається забули про людей які сюди вкладають свої гроші?

Зокрема мій батько і міс транжира Маргарет, яка взагалі не переймається, що я досить забезпечена.
У всякому випадку, я всередині свого мозку перебуваю в такому шоці, що і словами не передати. Я можливо маю якісь проблеми. Бо не може нормальна людина бути боязливою дівчинкою, яку легко перехопити десь і побити. І водночас бути холодною, відстороненою, саркастичною зверхньою. Ну я так думаю.

— Якби ви дійсно були такою, то думаю запам'ятав би вас. — Він награно підтягує окуляри ближче до очей. — Пройдіть у мій кабінет.

— І ви покараєте її за лайку? А що з тими хто зробив з неї майже шарлотку? Будуть спокійненько швендяти далі? — Проговорив дівчачий голос з натовпу, що вже зібрався навколо. Вперед виступила низенька дівчина з каштановими кучерями, здається вона мого віку, на клас нижче думаю. — Я знаю хто це зробив і їх мають покарати.

— Міс Вілсон, справді знаєте? — Директор кинув на неї недовірливий погляд. — Що ж, тоді і ви ходіть.

— А їй отак і йти? Мокрій, в муці? Може дасте прийти до ладу чи ви хочете забруднити дорогі дивани тістом? — Не знаю хто вона, але точно якийсь статус її батьки мають. — Ходімо. — Схопивши мене під руку, дівчина повела мене в напрямку, як я зрозуміла, роздягальні.


***
— Волосся не так легко відмити, але я ніби все. — Нарешті вийшла з шкільного душу я. Амелія – так звуть цю дівчину, дала мені свою спортивну форму, а мій одяг я склала у пакет, щоб вже дома випрати. — Дякую за одяг, я дома виперу і поверну тобі.

— Забий. — Тільки й відмахнулась та.

— Ти... Чому ти мені допомогла? — Витираючи рушником мокре волосся, я стала лицем до дзеркала і дивилась на дівчину позаду мене у відображенні.

— Ти попросила кинути ще яєць.

— Що?

— Коли тебе облили водою, а потім посипали мукою, ти крикнула щоб додали ще яєць.

— Не розумію.

— Ти не будеш терпіти їхні вибрики, ти знаючи наслідки ще й вишкірилася, тому я і допомогла. — Ці слова змусили мене замерзнути на місці. Бо я терплю і буду це робити. Вона повірила не в ту людину.

— Ти помилилась.

— Що? В чому?

— Послухай, — я стала до Амелії лицем, — я тут не вперше і знаю коли можу щось крикнути, а коли буду мовчати. Ти помилилась з твердженням. Якщо це все, то я піду до директора розбиратись зі всім, що сама зробила, а ти підеш далі на уроки.

— Я не думаю, що схибила. Ніхто в здоровому глузді не буде так гордо стояти в муці посеред школи. — Амелія склала руки на грудях і стійко поглянула мені у вічі. — Ти все? Можемо йти?

***
Ця дівчина, Амелія Вілсон, дуже дивна. Тобто ми не були знайомі, та і не пам'ятаю, щоб бачила її три роки тому. Але вона заступилась за мене.
Це... дивно? Не певна.
Взагалі, найдивніше це те, що хокеїстів я сьогодні не бачила. За кулінарними витівками може стояти хто завгодно. Всі отримали зелене світло робити зі мною все, що тільки можна.
Це бісове прокляття – повернутись сюди і все по кругу.
Мої мазохістичні відхилення теж працюють дивніше звичного. Я перестала чекати удару. Та і зранку декількох вправ стало достатньо. Тож, що відбувається зі мною?

— Тож, міс Вілсон, хто стоїть за тими витівками? — Містер Дарклен сидить за дубовим столом у себе в кабінеті, зверхньо вдивляючись в нас.

— Це Гаррі Майлоу і Каліста Вуд. — Амелія сидить на дивані біля мене склавши руки на грудях. Її ця ситуація дратує, але вона сама на це погодилась.

Хто такий Гаррі Майлоу?

— Докази міс Вілсон. Ви маєте докази?

— У всіх коридорах школи є камери, отже біля вбиральні також. Вранці я бачила як вони в коридорі там готували відро з водою і миску з мукою.

Вона дійсно це бачила? Коли це багаті дітки встигли забути про страховку? От так просто посеред коридору? Не вірю.

В кімнаті окрім нас сидить ще й компанія, яка змушує мене мало не стати частиною цього нещасного дивану, в який я просто вжалась. Хокеїстів не було видно, бо вони всі дружно сидять тут. А капітан – Джейден Хосслер, зараз намагається поглядом змусити планету поглинути мене. Інакше цей погляд і не назвеш.
Не знаю і навіть уявити не можу через що вони тут. Так чи так, Джейден і його свита лише очима дали зрозуміти: з ними я сьогодні ще зустрінусь.
Насправді, тільки їхня присутність змушує мене змовчати і не фиркнути до директора. Час іде, а люди не змінюються: він досі найпротивніша людина, яку я коли-небудь бачила.
Навіть переганяє хокеїстів у цьому списку мерзотників.

— Міс Мартін, — Звернувся чоловік до мене, — ваш батько повідомив, що не зможе приїхати. Але сказав, що ваша родичка щойно прибула в Даллас, тож ми почекаємо її, щоб вирішити це непорозуміння.

Хто? Хто приїхав? Яка ще родичка? Що взагалі відбувається? Те, що мій батько не приїде – недивно. Це звичайна ситуація, але що у біса за родичка?
Мої роздуми могли продовжуватись довго, але їх перервав гучний стукіт в двері кабінету, і не дочекавшись дозволу увійти, хтось розчахнув їх.

Оце родичка...
Коли там служба в церкві? Сходити сповідатись, чи що? Переді мною ніхто інший, як Маргарет Спелман. Це вона щойно вдерлась до кабінету директора. Тому зараз або когось вивезуть ногами вперед (самого директора), або школа злетить на повітря.

А ось і ще одне повернення у моє минуле. А точніше — Нью-Йорк. Одного чудового дня я сама зависала у кав'ярні в центрі, де все було забито, ніде присісти. Я майже допила свою каву, як до мене попросилась підсісти елегантно вбрана дівчина, трохи старша за мене. Вона довго мовчала, просто дивилась в телефон. Мою увагу привернуло саме її волосся, кольору вина.
Поки я безцеремонно задивлялась на її цікавий вибір фарбування, дівчині подзвонили після чого та почала панікувати.

— Перепрошую, я можу чимось допомогти? — Нащось звернулась я до неї.

— Ви знаєте хорошого лікаря?

— Ем... так, мій батько лікар. То чим можу допомогти?

Вона голосно видихнула, ніби збираючись з думками і повільно мовила:
— У мого батька проблеми з легенями, важко дихати. Йому стає гірше, а наш лікар зараз у відрядженні. Ваш батько може зараз приїхати?

— А, так, я зараз зателефоную йому.

А далі все просто і швидко. Я попросила батька під'їхати до тієї кав'ярні, благо заторів не було, та і у нього була перерва. Тож тепер мій тато ще й став особистим лікарем у родини Спелман. Так, дівчину, яка сиділа біля мене звали Маргарет Спелман, а її батько – Кареан, весь час поки я жила в Нью-Йорку, запрошував мене до них додому, щоб ми з Маргарет посиділи за чаєм.

Що ж, пройшло пів року, від тоді як ми востаннє бачились, хоч і постійно спілкувались в Instagram. Я не знала, що вона приїде. Ба більше, прийде до мене в школу!

—Ох капець. — Ледь чутно видихнула я.

— Вітаю, мене звуть Маргарет Спелман, я прийшла до Гвінет Мартін. — З вдаваною люб'язністю процідила дівчина.

— Міс Спелман! Як я радий вас бачити, сідайте. — Одразу попривітнішав містер Дарклен і показав рукою на крісло біля дивану.
Маргарет зміряла чоловіка зверхнім поглядом, склала руки на грудях та пройшла до крісла. На ній сьогодні чорний вільний брючний костюм та білий корсет, який гарно підкреслює груди. Декілька хокеїстів пустили на неї слюні. Фу.

— Не потрібно прелюдій, — одразу промовила вона, звівши руку, ніби змушує замовкнути, коли директор збирався почати, судячи з усього, нудну і довгу розповідь про мою невихованість, — час – гроші, одразу кажіть все, що мали.

— Ваша...

— Сестра.

— Ваша сестра вилаялась у дуже грубій манері. Таке не допустимо для школи нашого рівня.

— Це правда? — Спелман глянула у мій бік звівши брову догори.

— Так.

— І що ж ти сказала?

— На мене вилили воду, а зверху гарненько посипали мукою. Я й крикнула «Киньте ще яєць зверху. Хоч пиріг спечемо. Суки.» — Зараз мій голос звучить не так впевнено, як тоді. Може це присутність Хосслера так впливає.

— І в чому ваша проблема? — Маргарет знову поглянула на директора.

— Лайка не допустима для школи такого рівня.

— Ви це вже сказали. А вода і мука допустимі? Якщо так, то я можу зараз повторити таке з вами? Ви почули лайку, але не побачили води і муки на дівчині, здається окуляри мають покращувати зір, а не робити вас сліпим.

— Міс Спелман, я попросив би вас добирати слова, ви все ж у моїй школі.

— Яку я спонсорую. Для мене не стане проблемою перевести сестру до іншої школи, але ж і ви залишитесь без великої частини прибутку. Не забувайте з ким маєте справу. — Трохи помовчавши, вона продовжила: — ми можемо поговорити віч-на-віч?

— Так, — процідив той, — Міс Вілсон і Міс Мартін вільні. А ви, — повернувся він до хокеїстів, — Після уроків йдете мити спортзал.

Я достатньо добре знаю Маргарет щоб бути певною: вигнала вона нас, щоб їй було приємніше принижувати містера Дарклена.

— Твоя сестра Маргарет Спелман?! — Досить гучно промовила Амелія, коли ми вийшли разом з хокеїстами з кабінету. — Та ти гониш!

— Скоріше друг сім'ї. Ти йдеш на урок? Зараз здається хімія. — Зі спокоєм, якого точно не відчуваю мовила до дівчини я.

— Ні, ви ще не йдете. — Просто в мене над головою пролунав грубий голос.

Де я нагрішила?

— У нас з Мартін розмова тет-а-тет. — Високий блондин – Крістофер Браун стояв позаду мене з погрожуючим виглядом, таким, від якого я маю кинутись в кущі і здохнути від паніки.

— Звали в туман, кабан, у нас урок. — Грізно глянула на нього Вілсон. — Хіба якщо ти не хочеш стати новиною №1 на сайті школи з підписом «Здорованю Крістоферу натягнула на носа труси дівчинка півтори метри зростом. Я сказала зникни і не діставай нас. — Підійшла впритул до нього Амелія, яка поряд з цим хлопцем виглядала як комашка.

— Ще зустрінемось, Мартін. — Лише пирхнув він до мене та разом з командою пішов до якогось кабінету.