Ice soul // J.H

Part 8

Давно я вже не замащувала рани, хоч від падінь на тренуваннях, хоч від шкільних забіяк. Ностальгія – не те, що я мала би відчувати зараз, будучи побитою, але по іншому не виходить. Виснажливі тренування в залі по пьять годин у неділю більше не приносять сильного дискомфорту, а стали надто звичними. Це проблема.
Спочатку я почала виснажливі тренування на катку, це було не просто, але ж тоді в мене була чітко поставлена ціль — стати хорошою фігуристкою, найкращою. Падіння були дуже болючими, але це ніколи не зупиняло мене вставати і продовжувати спроби знову і знову, до поки я не зроблю того, що задумала. І це вже були прояви мазохізму, я так думаю.

Цей дурний маніакальний спосіб тренувань зник, бо в ньому не було потреби. Я більше не падала, навіть на неймовірно складних елементах. Я катала найважчу програму з першого разу і не помилялась. А тому і цих самих проявів мого нездорового мозку не було.
Після смерті Раяна я більше ніколи не ставала на ковзани. Способу життя, який я вела, займаючись спортом, не так легко позбутись. Коли починається сезон змагань я переходжу на більш правильне харчування і виснажую себе тренуваннями кожного дня. Мені слід найняти людину, яка буде ліпити мені ляпаси що разу, як я намагаюсь це робити. Бо я більше не маю відношення до сезонних змагань з фігурного катання. Це більше мене не стосується.
Я більше...
Я більше не живу?

Від цієї думки мене охоплює зацепеніння. Я занадто вже переймалась своєю стійкістю, цілеспрямованістю і впертістю, щоб зізнатись, що насправді перестала жити. Це більше не я, це більше не життя. Це простісіньке існування. Гадаю саме тому я вимотувала себе годинними тренуваннями.
Гадаю тому мене не сильно засмутив біль від знущань...
Бо це змусило мене відчути... що я тут і живу.

Ненароком в голову прошмигнуда думка, шо колись мені і цього стане замало. Так уже було. Раніше мені було достатньо трьох годин в залі щоб не відчувати ніг. Зараз же мені потрібно п'ять годин і їх мало. Якщо це зайде надто далеко? Якщо я спробую завдати собі болю власноруч? Чи трапиться так, що у поривах такої потреби я ненароком накладу на себе руки? Я не вперше про це думаю. Безглуздо заперечувати, ніби я не бачу всіх своїх проблем, ніби вони мене не обходять. Просто...
Це важко. Знати причину цього і знати, що для повернення мене до реальності, до мене справжньої, мені потрібно змиритись. Та цього я зробити не можу. Не можу забути всього свого життя до аварії і тим більше самої аварії. Мене там не було, але там я загинула.

Поки я змащую всі синці загоюючим кремом мені намисала кохана подружка. Телефон мені так і не повернули, тому я вийшла в повідомлення з ноуту і заблокувала вихід з телефону. Я не сильно вірю у хакерські здібності хокеїстів, але страховка потрібна, не дуже вже я хочу, щоб вони побачили мої переписки.
І так, Мері пише мені весь день, тому там двісті тридцять сім непрочитаних.
Ось деякі з них:

Мері: Хей! Якого біса? Ти хвилин десять щось друкувала, а потім зникла!

Мері: Гвееееен, де ти?

Мері: Та ну блін, де ти?

Мері: Гвен!

Мері: Гвінет, це не жарти! Куди ти зникла?????

І таких більше двухсот!

Гвен: Я в нормі, в мене телефон вкрали. Я з дому вже відписую, заблокувала вихід на тф, сподіваюсь, що там більше немає чого ховати. Я оголені фотки ще не встигла зробити)

Щойно відправляю це повідомлення і на екрані висвічується відео дзвінок від Марії. Без роздумів приймаю і продовжую мастити деякі місця на ногах тим кремом.

— Та що то в біса було?! — Одразу викрикує вона. — Я мало не здуріла!

— Заспокойся, божевільна. Мій телефон вкрали, я в нормі.

— Хто вкрав?

— Один придурок...

— Що ти робиш? Це синці?

От блін.

— Е-е-е... так... я впала. — Прозвучадо це не надто впевнено.

— Гвен. Що відбувається? — Дівчина пильно дивиться на мене і коли я не відповідаю, продовжує: — Ну тобто я розумію: ми не були сильно близькими, щоб ти розповідала мені про свої проблеми. Але я ж бачу, щось не так. Це почалась, коли ти дізналась про переїзд у Даллас і продовжується досі. Я просто сподівалась, що ти побачиш в мені близьку людину, але цього не відбувається. Поговори зі мною — Останнє вона каже майже благаючи.
Я повільно відкладаю крем, роблю глибокий вдих повітря. Мені потрібно це розповісти хоч комусь.
Пройшло вже три роки, а я навіть з батьком ще не набралась сміливості поговорити. Я жодного разу не змусила навіть сказати це собі. Я відчуваю, що просто зараз мушу поговорити. Аварія в певній мірі поховала все моє життя, і якщо я продовжу мовчати – я не протримаюсь довго.

— Я жила тут раніше, в Далласі. З мамою, татом і страшим братом. Ходила в цю саму школу і займалась фігурним катанням. Три роки тому... — Голос стає ламким, перетворюється в шепіт. Ти можеш, Гвен, — три роки тому мій брат загинув в ДТП, а мама поїхала назавжди. — Дихати стає важче, щось повільно починає душити мене. — В школі тут я не мала друзіа, а скоріше тільки ворогів. Після декількох тижнів небуття у своїй голові, тато забрав мене у Канаду. Так вийшло, що потім ми постійно переїзджали через його роботу. Коли він сказав, що ми мусимо повернутись – стало тільки гірше. — На моїх щоках уже з'явились мокрі сліди. Мері ще не промовила жодного слова. — Тато не знав про шкільні знущання, тому я повернулась в стару школу. Фігурним катанням я досі не займаюсь, тоді коли Раян... — Ще трохи і я знепритомнію від нестачі повітря, але всеодно говорю. — Коли його не стало, я більше не виходила на лід.

— Мені не варто було запитувати...

— Я вперше комусь розказала.

— Тоді звідки синці? Я знаю про твою нездорову одержимісь спортом, отже ноги ростуть від фігурного катання, але якщо йому кінець, то звідки?

— Школа, я повернулась в минулий статус у школі.

— Тебе побили?!

— Ну те щоб...

— Тебе побили у школі! Та ти божевільна, якщо намагаєшся скати що все в нормі! Слухай, я мала сказати це пізніше, але ти змушуєш скати це просто зараз. Я їду до тебе через три дні.

— Що ти робиш?! Ти ж мала їхати до мами.

— Так, я мала їхати. Мама вирішила, що  сама прибуде.

— Отже в тебе є шанс на Океан Ельзи. Не будь ідіоткою.

— Я порвала з Енді, він виявився козлом, не йду я на концерт. Послухай, я збирала кожну степендію, щоб приїхати і побачити Америку на власні очі, не руйнуй мої мрії! І я просто мушу побачити тебе. Після того, що ти щойно сказала, нам потрібно поговорити.

— Добре, тоді я тебе чекаю.

— Кицю, не смій вішати носа! Я буду у тебе в ліжку з коробкою піци і шаблонними серіалами нетфліксу через  три дні. І ми про все поговоримо, ок? Не ховайся.

— Добре, я почекаю і ми поговоримо. Цілую.

— Цілую, сонечко.

Мені стало... легше? Це полегшеня? Ну тобто коли я переповідала то було важко, але зараз... зараз мені спокійніше?

— Я божевільна? — Питання самій собі. З гучним супроводом скрипіння ліжка падаю на нього у форму зірки і вдивляюсь в стелю. — Я дозволила себе побити. Звичайно, я божевільна.


***
Коридори наповнюються учнями, багато учнів. Кабінет хімії так і не зазнав ремонту, тому поки вчитель завалює всіх довжелезними рефератами. Після розмови з Мері вчора, я ще трохи полежала, ну а далі сіла за цей клятий реферат. Заснула в кріслі за ноутбуком, десь о третій ночі мене переніс у ліжко тато, що повернувся зі зміни в лікарні.
Сьогодні зранку я його вже не застала, тому зібралась і пішла своїм ходом до школи. Перший урок якраз хімія, тому я йду в напрямку звичайної класної кімнати, куди тимчасово перемістили кабінет хімії.

Проходжу під сходами. Просто секунда і на мене накочує холод, секунда і я мокра. Це... вода.
— Бля, серйозно? — Щойно я піднімаю погляд перед очима стає білий сніг, що летить на мене. Борошно. Вода і борошно. А за три роки вони стали креативнішими. — Киньте ще яєць зверху! Хоч пирогу спечемо! Суки. — Кричу, що є сили.

— Хто це зробив? — Чую позаду голос директора. От блін, мені капець?