Ice soul // J.H

Part 10

— Оскільки наші любі спортсмени постарались на славу і просто знищили лабораторію хімії, то я поділю вас на групи для проєктів. Теми ви бачите на дошці. Отже перша група...

Отож хімія. Ми дійшли до кабінету без всяких проблем, ну на кшталт приколу з тістом. Вчительку попередили, де ми були і чому запізнились, тож нотацій за запізнення нам не читали. В клас ми потрапили останніми і сіли разом. З Амелією. Ця дівчина просто прилипла до мене, і це бентежить. Тобто це схоже на спробу подружитися, але чому зі мною? А ще мене аж надто здивував тон розмови, який вона використовувала до спортсменів. Вони як місцеві боги, ніхто навіть фиркнути їм не може, а тут таке. Вона якось з ними пов'язана? У всякому випадку, це не моя справа. Хоч яке раніше я мала до цього відношення, тепер – це нічого, нас не пов'язує нічого, окрім могили на кладовищі. І через це я і є особою №1 у чорному списку школи.

— Мартін, Вілсон, Хосслер, Холл і Хардін. Ви остання група. — Оголошує викладачка і закриває записник зі списками учнів.

Це. Тотальна. Катастрофа.
Ні. Це не може бути правдою. Ні, благаю. Не з ними. Не з хокеїстами.
Чому я? Господи, це кошмар наяву.
Я повинна щось зробити.

— Але, пані Бедроф, чому саме ми разом? — З ноткою жалю запитую вчительку. Це жахливе положення потрібно виправити. Негайно.

— Міс Мартін, вас щось не влаштовує? Я ділила на групи методом випадковості. Чи ви у нас особлива? — Роздратовано питає вчителька.

— А Мартін від сьогодні на голові носить корону з пиріжків, думає, що це допоможе їй не робити домашку. — З насмішкою протягує позаду мене Хосслер.

— Міс Мартін? — Перепитує вчителька.

— Все добре, я просто хотіла перепитати, як ви нас ділили.

— А ви були не на уроці в цей час?

— Вибачте, я задумалась про те, як правильно виконати завдання... — Не треба їй знати, що весь цей час я сиділа і туманіла про те, як краще здихатись хокеїстів.

Просто чудово! Амелія здається нормальною (але це не точно) і я не проти бути в групі з нею. Мене більле хвилюють інші члени команди.
Чому Джейден не протестує?! Він ненавидить мене. Хіба він хоче бути зі мною у групі? Це ж абсурд!

Все моє життя – абсурд, але це вже занадто!

— Чудово! Всі знають свої команди, вдалої роботи, урок закінчено. — Радісно сплеснула в долоні викладачка і вийшла з класу. Одразу після цього продзвенів дзвоник.

Вчителька літератури поїхала на конкурс, і її не знайшли ким підмінити, тому нас відпустили раніше.
Останнім часом я частенько тікаю.
Це не завжди має успіх, але хто не спробує. Потрібно вийти з школи так, щоб не бачитись ні з хокеїстами, ні з Амелією. Проти Вілсон нічого не маю, в мене проблеми з першими і з хімією.
Більше шансів бути поміченою, коли я виходитиму з чорних ходів, тому спробую сховатись в натовпі.
Обережно вийти з школи, з подвір'я, а далі прослизнути в парк.

Змішатись в натовпі не стало великою проблемою. Я досить не висока, а у більшості старшокласників теж закінчились заняття.

Я в дворі. Схоже сьогодні таки вийде втекти. Учні почали розходитись в різні сторони по своїх справах, потрібно вибрати якусь групку і йти біля них.
Я обрала досить велику компанію підлітків, котрі йдуть в бік парку. Мені не потрібно надто близько підходити, просто йти недалеко.
Щойно я підхожу на достатню відстань, хтось хапає мене за лікоть правої руки і відтягує назад, розвертає до себе.

— Хей, ти куди? — Амелі, а за нею... Всі хто має робити з нами проєкт по хімії. Ну звичайно.

— Додому. — Відповідаю відсторонено, наскільки це можливо. Я в шаленій паніці і хоч як я можу її приховувати, це не вічно.

— Ну звичайно. — Невдоволено фиркає Хосслер. По ньому видно, що сам він не дуже радий моїй компанії.

— У нас є всього два дні на цей проєкт. Завтра я не можу, та і у них тренування. — Дівчина вказала рукою на себе, а потім на хлопців. — Треба зробити сьогодні.

— А, добре. Де будемо робити? — Мій погляд постійно на Амелії, в бік хокеїстів я всіма силами намагаюсь не дивитись.

— В нас не прибрано! — Вигукує Брайс. Він зазвичай має розслаблене положення і лице. Його ніщо не може вивести з рівноваги. Тому і в цій ситуації він нейтральний.

— Бо ви свині. — Різко повернулась до них дівчина. — Я теж не можу. В мене брат малий, буде заважати. — Вже мовила вона для всіх.

— Залишилась я. — Тихо пробурмотіла я.

— Гвен! — Гукнув жіночий голос позаду мене. Повернувшись я побачила на парковці Маргарет, що сперлась на двері свого авто.
Як я могла забути?

— Зачекайте хвилину. — Звернулась я до однокласників і почимчикувала в бік Спелман.

Вона як завжди одягнута ідеально. Її фігуру можна розгледіти навіть під вільним брючним костюмом. Скільки пам'ятаю Маргарет завжди була еталоном краси і бездоганності.

— Що ти робиш у Далласі? — Починаю одразу з питань. Цього вона мене навчила.

— Приїхала владнати справи, це на кілька днів. Думала твій батько тобі сказав.

— Краще сказав б коли я його побачу.

— Точно. Мені не дуже подобаються тутешні готелі, не проти якщо я зупинюсь у вас?

— Прямо зараз?

— Ні, я приїду ввечері.

— Добре, адресу ти знаєш. Я пішла.

— Гей. Поговоримо що це за фігня була у школі.

— Як забажаєш.

Я повернулась в бік де залишила стояти хокеїстів і Амелі. Вони про щось говорили коли я підійшла ближче.

— Щось сталось? — Занепокоєно спитала дівчина.

— Все в нормі. Можемо йти, я не далеко живу. — Відмахуюсь від неї і йду в напрямку дому, а новоспечена компанія за мною.


Дійшли ми мовчки, Джейден про щось перемовлявся з Брайсом, Карлос і Амелія мовчали.
— Заходьте. — Запрошую всіх увійти. — Вітальня направо, будемо робити там.

— У вас гарна квартира. — Роздивляючись навкруг, сказала Амелі. — А твої батьки не будь проти, що ми так зненацька прийшли?

— Ем, ні. Мій тато на роботі допізна, навіть не помітить, що хтось був. — Всідаюсь на дивані біля журнального столику. Карлос сів недалеко від мене, Хосслер і Брайс розмістились в кріслах.

— А мама? — Обережно запитує Амелі і сідає поруч.

— Ем, в мене її немає. — Запанувала тиша, гнітюща. Всі позирнули на мене. Звичайно. Амелі мене не знає. Але хлопці... Не думаю, що вони про це питатимуть, чи щось в цьому дусі, але вони знайомі з моєю сім'єю і той факт, що в мене немає матері дуже дивний. — В мене є декілька книжок, які стануть нам основою, десь має бути великий ватман, олівці і можливо клей. Я це все знайду, оберемо тему і вирішимо, як нам все зробити правильно. — Погляди на мене стали ще більш здивованими. — Хтось буде чай, чи щось перекусити? — Встаю з дивану і простую на кухню.

— Чай! — Гукає з вітальні Амелі.

В мене дома більша частина компанії Раяна. Це найстрашніше, що могло статись. Ще й Амелі зі своїм питанням про батьків. Вона не спеціально, знаю, але ніхто з хокеїстів не знає, що сталося в нас в сім'ї після аварії. І я точно не хочу щоб хтось знав.

В них зав'язалась бесіда, поки я збирала матеріали я робила чай для Амелі. Не чула про що розмова, але вона дуже швидко переросла в суперечку. Амелі щось дуже голосно і з ентузіазмом доводила Джейдену.

— Я тобі кажу, що це не просто! На це йдуть роки! — Майже плює йому в обиччя це дівчина, коли я входжу до вітальні.

— Це легко, як одягнути шкарпетки. — Відсторонено відповідає хлопець, склавши руки біля грудей, а ноги необережно перекинувши одна на іншу.

— Про що суперечка? — Тихо запитую. Не треба забувати, що друзів тут у мене немає. Кладу перед дівчиною її чай і сідаю поряд.

— Хосслер чеше фігню. Каже що аксель найпростіший рух.

— Бо це правда! — Вигукує він натомість.

— Я прийду подивитись на те як ти гепнешся своїм тупим лицем в лід, виконуючи цей «найпростіший рух» — Дівчина показує повітряні лапки і тягнеться до чашки з своїм чаєм.

— Не зважай, вони просто люблять зціпитися як пес з кішкою. — Відмахується Брайс крадучи у Вілсон чай.

— Агов! То мій!

— Забирай назад, бридота яка. — Плюється хлопець і повертає чашку.

— Він просто без цукру. Наллю ще.


Коли я повертаюсь у вітальню з новим чаєм, то Джейден і Амелі знову сваряться.

— Формально, — кажу я знову сідаючи біля дівчини, — ви обидва маєте рацію.

— Це як? — Одноголосно запитують вони. Якщо дівчина дивиться на мене з чистим інтересом, то Хосслер змішує його з ненавистю і презирством.

— Аксель дійсно вважається найскладнішим елементом у фігурному катанні. — Я встаю з місця і простую до полиць з купою батькових книг з біології, хімії і медицини. — Для того, щоб його виконати потрібно багато тренуватись. Але... коли ти навчишся його виконувати, він набагато простіший за половину стрибків у цьому виді спорту.

— Вау... — Видихнув у мене за спиною Карлос, який весь цей час сидів дуже тихо.

— Що?

— Ти говориш дуже схоже на...

— На фанатичку, це простіше простого! — Перебиває Хардіна Джейден.

— Добре. Ось книги які нам можуть згодитись, я можу малювати і оформити плакат. Знайдете інформацію?

— Звичайно! — Завзято гукає Амелі і береться за першу книгу. — Значить так...


Це були довгі чотири години малювання, криків, суперечок, чаю, бутербродів. Карлос і Амелі швидко влились в роботу. З них вийшов непоганий тандем. Брайс спочатку сидів в телефоні, але потім підключився до нас і виконав свою частку роботи досить швидко. Що стосується Джейдена, то він взагалі відмовився що небуть робити, і якби Вілсон не почала погрожувати фізичною розправою і ще чимось, то він так би і просидів весь час, листаючи стрічку інстаграму. В кінці кінців хлопці заснули на дивані, як гноми з білосніжки, лежачи один на дупі іншого.

— Все! — Радісно кричить дівчина лежачи на підлозі, де останні сорок хвилин допомагала малювати мені клітини, а потім згадує, що ми єдині хто не спить і поки всіх не збудила, додає тихіше:— Ми це зробили...

— Так... зробили... — Ледве вимовляю слова поруч неї.

— Як це додому дійти ще...

— А що таке?

— Та новими кросівками ноги натерла.

— В мене є домашні капці, можеш піти в них, а потім повернеш колись.

— Я буду тебе кохати до кінця життя, якщо ти дозволиш мені в них піти.

— Зараз принесу. — З величезними зусиллями піднімаюсь на ноги і тихо ступаю в коридор. Біля вішака завжди лежать капці мого тата. І зараз я помітила, що за останні три дні вони не змінили положення.
Мого батька немає дома вже три дні.
Намагаюсь перебороти гнітюще відчуття, беру капці і щойно повертаюсь в бік вітальні чую стук в двері.
Відчиняю їх і нарешті згадую, що дозволила Маргарет залишитись у нас. Так, точно. Вона ж не любить готелі.

— При... — Починає голосно дівчина, і я швидко затуляю їй рота рукою.

— В мене однокласники, ми робили проєкт і вони заснули, тихіше. — Ледь чутно промовляю їй, на що отримую короткий кивок. — Кімната для гостей прямо і на ліво. Я приберу і прийду. — Отримую ще один кивок, після чого гостя найтихішими рухами йде в кімнату. А я йду з капцями для Амелі в вітальню. Потрібно розбудити хокеїстів.

— Тримай взуття. Треба якось їх розбудити, вже пізно, якщо залишаться на довше, то потім вночі точно не дійдуть. — Так само пошепки кажу дівчині.

— Ти розглядаєш варіант, що вони можуть залишитися?

— Вони кабани, втричі більші ніж я, якщо вони сплять, що їх не розбудити, то в мене вибору немає. На спині я жодного з них не потягну.

— Кабани сплять дуже чуйно, якщо вам цікаво.