Ацуші та Акутаґава

Погляд

   Вони сиділи на прохолодній підлозі. Акутаґава зосереджено робив математику і водночас відчував на собі дечий пильний погляд. Йому це, звісно, подобалось, та брюнет завжди заперечує це. Але скільки б він не витрачав сил на те, щоб бурно реагувати і зі злістю відмовляти у своїй симпатії до Ацуші – йому не вірять.
   Накаджімі ж було весело. Місцями навіть смішно від того, наскільки він вбачав реакцію Акутаґави милою.
– Не дивись на мене такими очима, – ствердно і трохи суворо сказав Рюноске, припіднявши свої окуляри, які з'їхали з переносиці.
– Якими такими очима, любий? – Ацуші знову по-дитячому та наївно усміхнувся, ніби й не знав, про що йде розмова.
   Акутаґава лишень зітхнув. Підняв свій погляд від книги на білявого, намагаючись знайти у ньому щось, що видавало б його брехню. Рюноске не вірив, що цей хлопець й справді може бути таким невинним і виглядати не підозріло мило, ніби дитина. І так відбувається постійно. Чорнявий відчуває, буцімто це все не насправді і думає: "як він міг закохатись у мене?"
– Ти язика проковтнув? – Ацуші нахилився до брюнета й обережно взяв його за підборіддя, розглядаючи нахмурене личко. Рюноске не міг опиратись. Вони обоє знали, що йому це подобається.
– Замовкни і досить мене підйобувати, – він знову злиться, й далі спостерігаючи за діями Накаджіми. Він ненавидить його безсоромне розкриття всіх потаємних куточків серця Акутаґави.
– Агресивне кошеня. Знав би ти, як я тебе кохаю... – закохано протягнув Ацуші, після чого перемістив руку з підборіддя на щоку, гладячи її. Потім обережно поцілував Рюноске у чоло, спостерігаючи за реакцією.
– Фу, блядь. Навіщо?
– Бо тобі це подобається.
– Перестань казати це з такою усмішкою, ніби це очевидно. Дратує.
– Я тебе завжди дратую, але ми обоє знаємо, що ти жадаєш моєї турботи, чи не так?
   Акутаґава знову змовчав. Ацуші ж вбачав у очах брюнета позитивну відповідь на його питання.
   Вони ніби помінялися місцями. Тепер вже Рюноске роздивлявся білявого просячим й насолодженим поглядом.
– Я не звик до твоїх вибриків, кошеня.
– Тобі не треба звикати. Просто роби, що просять. Не хочеш – тоді відпусти і не заважай.
– Мені неподобається, що ти багато говориш.
– То змусь мене замовкнути, якщо так дратую. Чому скиглиш?
   Ацуші звик до цих розмов, але все одно ще лишалась всередині доля страху, що він образив Акутаґаву чи заграє якось неправильно. Або те, що його й справді дратують дії Накаджіми.
   Рюноске розглядав обличчя білявого, а потім зітхнув. Хмуритись перестав, одночасно з тим погладивши хлопця по голові. Рука перейшла на потилицю, а пальці зарились у м'яке волосся. Іншу він закинув так, щоб обійняти Ацуші за шию.
– Я дуже ображаю?
– Інколи просто перегинаєш... Пробач, мабуть, мені треба менше тебе дратувати.
– Тобі не треба менше мене дратувати. Я просто інколи перегинаю.
   Ацуші дивився на брюнета трохи сумним й занепокоєним поглядом. Не знав, що йому далі казати.
– Пробач. Я не мав так злитись і відмовляти, коли думав про інше.
– Ні-ні, все нормально.. Я ж кажу, це просто-
– Це не "просто". Це твої почуття, – безсоромно перебив його Акутаґава, й далі роздивляючись фіалково-сонячні оченята.
– Хочеш, щоб я тебе поцілував? – майже пошепки продовжив Рюноске, думаючи, що він повинен зараз бути ніжнішим і створити деяку інтимність цього моменту.
– Хочу..
   Брюнету більшого й не треба було. Натомість Накаджіма обережно підняв окуляри хлопця на чоло, а той в свою чергу припав до м'яких вуст, кольору цвіту сакури.
   Ацуші насолоджено прикрив очі, поступово відпустивши всі тривоги. У кожного серце почало битись частіше. Удари були такі голосні, що обидва чули це і думали, ніби цей звук заполонив усю напівтемряву кімнати. Рюноске ж ще мав злегка збите дихання через свої старання стримуватись від грубих дій та проявляти турботу.
   Сонце вже заходило за горизонт, через що в кімнату пробивались останні бурштинові промінці. А математика так і лишилась не зробленою, бо дві закохані особи не змогли зупинити потік своєї ніжності.