Деміан
Я прокинувся о 7 ранку за письмовим столом, де писав свій твір. Поспіхом перечитавши його, я зім'яв його й кинув у кошик для сміття. Знову дурниця. Добре, що була субота й в мене було вдосталь часу, щоб переписати твір заново.
Зазвичай, на вихідних я встаю о 10 ранку [як автор, хихи..]. Але спати вже не хотілося, тож я вирішив прогулятися у саду школи. Хтозна, може з'явитися натхнення для написання твору.
××××
Я вийшов у безлюдний сад Едема, й вирішив пройтися. Зараз тут не було нікого, й мені це навіть подобалось, поки за кущами я не побачив коричневе волосся Беккі й її обличчя яке просто сяяло від щастя. Мені не цікаво було чому вона була такою щасливою. Мені було просто всеодно.
— Я така рада, що ти приїхала! — почув я її голос. — Я за тобою так сумувала! Й Деміан теж мабуть сумував.
Тут я вже здивовано глянув на неї. Я сумував? За ким?
Я підійшов ближче, щоб побачити з ким вона говорить, й не міг повірити власним очам. Слідом за Беккі йшла... Аня. Я нарешті згадав її ім'я. Її звали Аня Форджер. Та сама форма, те саме рожеве волосся, та сама безневинна усмішка. Я знову не міг відвести від неї погляду.
— Деміан? Привіт! Давно не бачились. Як у тебе справи? — усміхнулася Аня помітивши мене. Від її голосу серце забилося швидше ніж навіть тоді коли я вперше писав річну контрольну. Її усмішка, її голос, те як вона вимовила моє ім'я...
— Замовкни! Ідіотка дурна! Навіть якщо ти повернулася, це не означає, що я радий тебе бачити! Не розмовляй більше зі мною! — викрикуючи це, я відчував як ще більше червонію. Як тільки ця коротконіжка змогла розбудити у мені відчуття яких я хотів позбутися ще 6 років тому!
Від думок про неї я швидким темпом пішов до гуртожитку. Не хочу, щоб вона мене таким бачила. Зараз я не хочу нікого бачити.
