Аня
Я їхала на машині до школи де не була вже 6 років. Після переїзду з іншої країни, я хотіла лиш одного: повернутися додому. Тож учора цілий день провалялася перед телевізором дивлячись 25 сезон Шпигунських війн, й поїдаючи горішки. Хоч цей мультфільм для дітей, але він подарував мені дитинство, тож дивитися його зараз, було теж захопливо й цікаво.
Сьогодні ж, я їду до своєю старої школи яка подарувала мені стільки нових спогадів. Як подружилася з Беккі, як хотіла зблизитися з Деміаном (адже це було важливо для місії) та як хотіла отримати усі Стелли, щоб стати імперським школярем.
Й через 6 років я повертаюся назад до цього місця. Цікаво що змінилося за час моєї відсутності. Сподіваюсь мене пам'ятає не тільки Беккі, яка писала мені листи три рази на тиждень. Я досі здивована як за шість років ми так гарно підтримуємо зв'язок на відстані. Я не уявляю яка саме буде реакція у Беккі коли я нарешті приїду, але мушу зізнатись, я скучила.
××××
Коли машина зупинилась, я вийшла й невпевнено глянула на школу. Стільки спогадів я тоді згадала. Але від моїх думок, мене відволікла коричне-волоса дівчинка яка бігла мені назустріч.
— Анічка-а! — кинулась обіймати мене Беккі. — Я так скучала!
— Я теж! — усміхнулася я, та теж обійняла подругу.
— Скільки літ, скільки зим! Ну, розповідай. Як там у Лондоні?
— Ну, я ж уже розповідала у листі, — ніяковіло сказала я.
— Ну, Анічка! Я хочу знову почути твій прекрасний голос. Я так давно його не чула! — наче ображено видала кароока.
— Добре, тоді розповім ще раз, — погодилась я та почала розповідь.
Ми зайшли на територію школи та йшли садом.
— Все ж, я така рада, що ти приїхала! Я за тобою так сумувала. Й Деміан, мабуть, теж сумував, — вже вкотре сказала подруга.
Але Беккі згадала про Деміана. Цікаво, чому ж йому за мною сумувати? По його зухвалій поведінці, я вже давно зрозуміла, що я йому противна.
Раптом, тільки про нього подумавши, з-за кущів я побачила темно-волосого хлопця з здивованим обличчям. Небагато мені часу знадобилось, щоб зрозуміти, що це був Деміан.
А зовнішність його не змінилася. Хлопець став тільки вищим.
— Деміан? Привіт! Давно не бачились. Як у тебе справи? — привіталася я.
Та замість того, щоб почути просте привітання у відповідь або ігнорування, я почула, власне те, що чула від нього завжди.
— Замовкни! Ідіотка дурна! Навіть, якщо ти повернулася, це не означає, що я радий тебе бачити! — схвильовано викрикнув Деміан й швидким темпом рушив до школи.
— Як йому не соромно! А він за ці роки так й не змінився! — нахмурилась Беккі, а потім обернулася до мене. — Ти не бери в голову. Давай я краще проведу тебе до нашого гуртожитка. Якщо захочеш, можеш іноді жити тут. Ми всі будемо тобі раді!
Й ми пішли у школу. А Деміан все не виходив у мене з голови. Ні, не в тому сенсі. Я просто ніколи його не розуміла й не розумію зараз. Чому він завжди так агресивно реагує на мене? Можливо у першому класі я на це не зважала, але тепер я хочу в цьому розібратися.
