Зламана принцеса| 18+

1

Кріс Девіс

Сірі хмари затуляли блакитне небо і покривали місто сірим кольором. Запах страху відчувався на вулицях штату Каліфорнії. Ніколи не могла подумати, що відчуватиму запах смерті. Проходжу крізь квартали, йдучи дорогою до школи. Будь-які думки про школу примушували подих затримаються. Але я трималася. Намагаюсь змусити себе витримати все це. Пережити останній рік. Останній мати його рік, і я зможу стати вільною від глузувань дурних однокласників.

За всі роки я не разу не говорила батькам про знущання. Їм вистачало проблем на роботі. У будь-якому разі мені все одно було б гірше. У наш час, підлітки надто жорстокі. Нам можуть заздрити багато в чому і через це цькувати. Нафарбована - повія. Не фарбуєшся – миша. Худа-дошка, повненька - жирна. Я вже давно зрозуміла суть: цьому світу ніколи не догодити.

Поправивши свій портфель, важко видихаю весь свій негатив, переступаючи поріг будівлі. Збиралася якнайшвидше прослизнути в клас, де часто сидять вчителі, і мене ніхто не зможе торкнутися. У думках тільки й проносилося "Швидше б дійти, хоч би не помітили". Проходжу через коридор, як мій портфель висмикують із моєї хватки. Деніел Левін.  -Віддай! - намагаюся відібрати свій рюкзак, але він кидає його у протилежний бік, передаючи своєму другові.Філіп вистачає його, смикаючи за змійку. Коли я підбігаю до нього, він повторює за Левіном, але всі мої речі падають на підлогу, повністю розкидані. 

-Ох, малишка Кріс, ти що, плачеш? - сідає до мене навпочіпки Деніел, коли я зі сльозами на очах збирала свої підручники.Усі, хто перебував у коридорі, стали навколо нас, у труновій тиші. Усі спостерігали за картиною, шепотілися, сміялися. Але ніхто не хотів мені допомогти. Ніхто.

-Колись ти пошкодуєш про свої дії - з ненавистю прошипіла, підводячись з підлоги.  Але він не збирався мене відпускати, лише схопив мене за руку, притискаючи до стіни у всіх на очах.

  -Так? І хто мене зупинить? - Притискається до мене ближче, хапаючи мене за підборіддя. - Може Мартін? Ох забув. Він тепер гниє в труні. Гучний сміх заповнював порожнечу коридорів. Його слова проникають мені в саму душу, голками колячи шкіру.  Деніел змушував мене дивитися йому в очі, коли я намагалася відвести погляд, у яких жив біль. Він насолоджувався, коли бачив слабість.

  Його це задовольняло. І спостерігаючи, як я повільно руйнуюсь у його руках, його це збуджувало. Я це відчувала.  Коли я починала трохи забувати про смерть Мартіна, Левін усе псував, розкриваючи старі, пекучі рани.  Мартін був головним ворогом Деніел Левіна. Вони часто лаялися, часом навіть билися, коли той міг пустити про мене пару брудних слів. Мартін завжди захищав мене, і ліз у бійку, залишаючись пораненим, але й кривдникам ніколи не могло повести у сутичці з ним.  Біль скупчився глибоко в грудях. Сльози скупчувалися в очах. Оглянувши всіх поглядом, вирішила втекти. Нема бажання, щоб усі побачили мою слабкість. Сльози. Вони не варті такого уявлення.  Відштовхнувши від себе Левіна з усієї сили, я побігла до найближчого туалету, спустившись по стіні вниз. У грудях все стислося з нестерпного болю.